Таємниця янтарної кімнати
- Автор: Дмитриев В., Ерашов Валентин Петрович
- Год: 1963
- Язык: украинский
- Год: "Молодь"
- Переводчик: В. Л. Кашин
- Жанр: Прочее научное
Электронная книга - «Таємниця янтарної кімнати». Краткое содержание книги:
Серед украдених фашистами унікумів була й знаменита янтарна кімната Катерининського палацу-музею у місті Пушкіно під Ленінградом.
Незабаром після закінчення війни стало відомо, що деталі оздоблення янтарної кімнати разом з іншими музейними експонатами за розпорядженням одного з найближчих поплічників Гітлера гауляйтера Еріха Коха відправлено до міста Кенігсберга (нині Калінінград). У перші післявоєнні роки було створено комісію по розшуках скарбів, украдених гітлерівцями. Комісія провела велику роботу, метою якої було повернення радянському народові його добра. Розшуки янтарної кімнати тривають і досі.
Влітку 1958 року обласна газета «Калининградская правда» надрукувала серію статей, в яких розповідалося про янтарну кімнату, її викрадення і розшуки. Потім побачив світ окремою брошурою нарис В. Дмитрієва «Дело о янтарной комнате» (Калінінградське книжкове видавництво, 1960 р). Ці матеріали знайшли широкий відгук серед читачів. До редакції газети, до видавництва, а також на адресу партійних і радянських органів Калінінграда надійшло і ще надходить багато листів. В них трудящі запитують про те, що являла собою янтарна кімната, просять докладніше розповісти про все, що пов'язано з нею, виявляють бажання допомогти в розшуках її.
Прагнучи відповісти на ці запитання, автори пропонують до уваги читачів повість «Таємниця янтарної кімнати».
Книга побудована на документальній основі. Автори її, учасники розшуків янтарної кімнати, використали численні архівні і музейні документи, в яких описується викрадений скарб і подається його історія, довідкові та монографічні матеріали з історії Кенігсберга, а також матеріали комісії по розшуках янтарної кімнати.
Користуючись нагодою, автори висловлюють глибоку подяку товаришам, які подали допомогу у збиранні матеріалів до книги. Особливо вдячні вони професорові Берлінського університету докторові Гергардту Штраусу (НДР), товаришеві Карлу-Хайнцу Вегнеру — головному редакторові журналу «Фрайє Вельт» («Вільний світ»), що його видає Товариство німецько-радянської дружби, а також завідуючій науковим відділом палацу-музею у м. Пушкіно Є. С. Гладковій.
м. Калінінград, січень 1961 р.
В. Дмитрієв, В. Єрашов
Сергєєв знову погортав альбом.
«Ми, студенти Ленінградського технологічного інституту, були на практиці у Калінінграді. Довідалися від місцевих жителів, немовби янтарна кімната з Катерининського палацу знаходиться у підземеллі, вірніше десь у підземному ході Кенігсберг — Берлін (нібито недалеко від Королівського замка). Цікаво, чи правда це?
Тимошенко та інші. 7 вересня 1958 року».
Олег Миколайович посміхнувся: «І сюди проникли ці байки про підземелля!..»
Виписавши деякі рядки з книги, Сергєєв пішов далі. Він уважно оглядав зали. У другому відділі виставки було зібрано документи надзвичайної сили: знімки зруйнованого, пограбованого гітлерівцями палацу, матеріали про те, як колектив працівників по камінчику, по малюсіньких деталях збирав те, що уціліло від пожеж. Сергєєв побачив численні проекти відбудови палацу, окремих його частин і приміщень, прочитав пояснювальні таблички і ще раз подумав: «Ні, виставка потрібна, дуже потрібна!»
Перед від'їздом Софія Федорівна довго водила його по палацу. Майже всюди кипіла робота. Виявилося, що вже за планом найближчого року п'ять зал мають набрати свого колишнього вигляду. Гостеві показали клапті шовку з синіми узорами, виготовленого на московській фабриці: він точно повторював старовинну оббивку однієї вітальні; показали, як відроджується візерунок паркету в другій кімнаті, ознайомили з архітектурно-планувальними завданнями, повідомили, що на реставрацію самих тільки фасадів палацу держава асигнувала десять мільйонів карбованців.
— Кажуть, у вас, в Калінінградській області, видобувається дуже багато янтарю, — сказала на прощання Софія Федорівна. — От ми і мріємо: зробити хоча б зменшену копію янтарної кімнати, поки її не знайшли…
Розділ одинадцятий
КІНЦЕВИЙ, АЛЕ НЕ ОСТАННІЙ
Сергєєв прокинувся сьогодні набагато раніше, ніж звичайно. Відчинив вікно, і одразу в кімнату полилися солодкі пахощі бузку.
«Піду погуляю годинку, — вирішив Олег Миколайович, — а потім — до роботи».
Він швидко вдягнувся і легко вистрибнув через вікно у садок. Холодні краплі роси облили його з голови до ніг, наскрізь промочивши сорочку і світлі штани. Олег Миколайович пощулився і засміявся. Потім відламав важку гілку бузку і вийшов на вулицю.
Вузька стежка привела його до форту. Кожного дня Олег Миколайович проходив і проїздив поблизу, і кожного разу в пам'яті поставали грізні квітневі дні сорок п'ятого, коли командир батальйону Сергєєв штурмував останні опорні пункти ворога у зруйнованому, спаленому Кенігсберзі.
Минуло чотирнадцять років. Тільки ледь помітний напис на стіні форту, чванливий напис з кількох слів: «Дойче, геденкет унзерен колоніен!»[20] —нагадує про те, що відійшло і не вернеться сюди ніколи. Відійшло і не вернеться…
Сергєєву пригадався погожий ранок 30 квітня 1956 року. Тисячі калінінградців слухали тоді в аеропорту виступ Микити Сергійовича Хрущова, який щойно повернувся з поїздки до Англії. Тисячі городян палко аплодували Першому секретареві Центрального Комітету у відповідь на його слова:
— Хай живуть радянські люди, які заселили ці землі, що навіки залишаться соціалістичними!
Ось як іноді буває: одна фраза раптом осяває те, що досі лишалося неусвідомленим по-справжньому.
«А й справді, попрацювали на славу, — міркував Олег Миколайович, задумливо поглядаючи на ліниву воду каналу. — Скільки понабудували! Тільки жилої площі стало тепер вдвічі більше, ніж дісталося нам після війни. А підприємства! Вагонобудівний завод, ливарно-механічний, рибоконсервний, баштових кранів, торговельного машинобудування… Лише заводів десятків зо два. І фабрики — меблева, трикотажна…»
Сергєєв шпурнув у червону стіну форту голиш. Не долетівши, камінь булькнув у воду, швидкі кола пробігли сонною поверхнею і розтанули. Олег Миколайович пішов далі. Забута гілка бузку лишилася на високому схилі берега.
Минувши трамвайну зупинку, на якій уже стояло двоє ранніх пасажирів, Олег Миколайович вийшов до Верхнього озера. У цьому році його вирішили — вперше після війни — очистити від сміття і мотлоху. Кілька днів тому воду почали спускати, і тепер вона повільно спадала, оголюючи мулисте дно, вкрите корчами, камінням, рештками розбитої техніки. Вдень на мілинах копошилися всюдисущі хлопчаки, посередині озера сиділи у човнах зосереджені рибалки. Тепер тут безлюдно. Тільки якийсь неспокійний рибалка повільно вигрібав на середину.
20
«Німці, пам'ятайте свої колонії!» (нім.).