Таємниця янтарної кімнати
- Автор: Дмитриев В., Ерашов Валентин Петрович
- Год: 1963
- Язык: украинский
- Год: "Молодь"
- Переводчик: В. Л. Кашин
- Жанр: Прочее научное
Электронная книга - «Таємниця янтарної кімнати». Краткое содержание книги:
Серед украдених фашистами унікумів була й знаменита янтарна кімната Катерининського палацу-музею у місті Пушкіно під Ленінградом.
Незабаром після закінчення війни стало відомо, що деталі оздоблення янтарної кімнати разом з іншими музейними експонатами за розпорядженням одного з найближчих поплічників Гітлера гауляйтера Еріха Коха відправлено до міста Кенігсберга (нині Калінінград). У перші післявоєнні роки було створено комісію по розшуках скарбів, украдених гітлерівцями. Комісія провела велику роботу, метою якої було повернення радянському народові його добра. Розшуки янтарної кімнати тривають і досі.
Влітку 1958 року обласна газета «Калининградская правда» надрукувала серію статей, в яких розповідалося про янтарну кімнату, її викрадення і розшуки. Потім побачив світ окремою брошурою нарис В. Дмитрієва «Дело о янтарной комнате» (Калінінградське книжкове видавництво, 1960 р). Ці матеріали знайшли широкий відгук серед читачів. До редакції газети, до видавництва, а також на адресу партійних і радянських органів Калінінграда надійшло і ще надходить багато листів. В них трудящі запитують про те, що являла собою янтарна кімната, просять докладніше розповісти про все, що пов'язано з нею, виявляють бажання допомогти в розшуках її.
Прагнучи відповісти на ці запитання, автори пропонують до уваги читачів повість «Таємниця янтарної кімнати».
Книга побудована на документальній основі. Автори її, учасники розшуків янтарної кімнати, використали численні архівні і музейні документи, в яких описується викрадений скарб і подається його історія, довідкові та монографічні матеріали з історії Кенігсберга, а також матеріали комісії по розшуках янтарної кімнати.
Користуючись нагодою, автори висловлюють глибоку подяку товаришам, які подали допомогу у збиранні матеріалів до книги. Особливо вдячні вони професорові Берлінського університету докторові Гергардту Штраусу (НДР), товаришеві Карлу-Хайнцу Вегнеру — головному редакторові журналу «Фрайє Вельт» («Вільний світ»), що його видає Товариство німецько-радянської дружби, а також завідуючій науковим відділом палацу-музею у м. Пушкіно Є. С. Гладковій.
м. Калінінград, січень 1961 р.
В. Дмитрієв, В. Єрашов
— Колись хтось сказав: «Будинки — як люди: кожний має своє обличчя». Я продовжив би це порівняння: міста — як люди, у кожного свій характер, свій постійний настрій… — Так говорив Сергєєв, поглядаючи поверх гранітного парапету на спокійну Неву.
— Не зовсім зрозуміло. Але… говори далі, — посміхнулася Ганна Костянтинівна.
— Гаразд. От — Москва. Столиця. Величезна. Велична. І все-таки в ній є щось затишне, домашнє, трохи метушливе… Це відчуваєш і у балакучості жителів, і в оцій постійній квапливості — вийдеш на вулицю і біжиш стрімголов, сам не знаючи, куди і чого. А взяти, наприклад, Ленінград. Тут завжди відчуваєш себе, як на параді, — підтягненим, святковим. Таке вже місто! Скільки років у ньому прожив, а от приїхав тепер — і відразу відчув і цю строгість ліній, і величність пам'ятників, і плавність Неви, — все те, що створює цей особливий, неповторний, тільки Ленінграду властивий настрій. Дивись! — Сергєєв простяг уперед руку.
Там, над позолоченим шпилем Петропавлівки, низько висіло червоне призахідне сонце. Легкі перисті хмарки над кронверками танули і виникали знову, немов наведені слабкими дотиками пензля. Трезині добре використав пейзаж: він сховав приземкувату будівлю собору за стіною, за густою зеленню, і тільки дзвіниця з її закругленими лініями, з тонкою стрілою шпиля злітала над острівцем, відбиваючись у Неві, чітко вимальовуючись на фоні прозорого неба. А ліворуч широким язиком лежала на воді знаменита «Стрілка» Васильєвського острова з Ростральними колонами, які здавалися крилатими. Безсмертний твір Тома де Томона — біржа, схожа на стародавній грецький храм, прикрашала набережну, яка без неї могла б здаватися бляклою і неяскравою.
— Коли тут живеш, то іноді не помічаєш усього цього! — вигукнув Олег Миколайович. — Недаремно кажуть, що приїжджий за два тижні встигає побачити у Ленінграді більше, ніж інший старожил за ціле життя. Адже дехто міркує: «Встигну, побачу, попереду багато років». А там, дивись, роки й промайнули. Мені, правда, пощастило: я виходив місто вздовж і впоперек, надивився досхочу. Але виїжджати звідси сумно. Так. Ну, гаразд, щось я лірикою захопився. Словом, даю тобі місяць строку, збирайся.
— Слухаюсь, товаришу капітан! Прибуду вчасно. А пам'ятаєш, як ти до мене у Пушкіно приїздив? Боже мій, як давно це було! І як недавно.
— Навіть пригадую, як ми сперечалися, — сказав Сергєєв. — І знаєш, Ганю, боюсь, що доведеться звертатись до умільців. Навіть не знаю, де вже шукати цю кімнату. Здається, всіх людей опитано, а діла немає…
— Олежку, Олежку, щось ти мені не подобаєшся! «Усіх людей»! Звідки ти знаєш, що всіх? Ти окреслив якесь коло і хочеш ним обмежитись. А я вірю — життя ще подарує тобі несподіване розв'язання. Треба тільки не здаватися, нізащо не здаватися! — Очі Ганни Костянтинівни блищали. — Чого ти опускаєш руки? А що стосується умільців, — помовчавши, додала вона, — тут я ладна знову сперечатися з тобою. Є речі, яких не можна відтворити, особливо коли йдеться про твори мистецтва. Імітація, якою б вона не була, залишається імітацією… Не будемо сваритися, — перебила вона на півслові Олега Миколайовича, який хотів заперечити.
Наступного дня Сергєєв зранку вирушив у Пушкіно. Він добре пам'ятав, який непривабливий був палац, і приготувався знову побачити похмуру картину. Дійсність приємно вразила його.
Обидва фасади палацу вкривало риштування. Правда, роботи розпочали зовсім недавно і ще не встигли розгорнути їх на всю широчінь, але перші наслідки були помітні. Ліве крило, в якому колись містилась палацова церква, вже набрало свого колишнього вигляду. Поєднання блакиті з золотом і білиною надавало відновленій частині будинку парадного і урочистого вигляду.
Знайомою доріжкою Сергєєв підійшов до циркумференції. Над одним входом він побачив невеличку вивіску: «Дирекція парків та палаців-музеїв», — і попрямував туди.
Директор, уважно вислухавши Сергєєва, дозволив йому оглянути палац і ознайомитися з потрібними матеріалами.
Подолавши не одну купу будматеріалів (це його порадувало: значить, до роботи взялися серйозно, якщо стільки добра сюди навезли), Сергєєв піднявся щербатими сходами і, з силою штовхнувши непіддатливі двері, опинився в палаці.
Небалакучий старшина міліції, перевіривши документи, мовчки показав рукою на таблички з стрілкою: «До наукового відділу».
Установа з такою бучною назвою містилася, як і раніше, в одній кімнаті, правда, дуже просторій і світлій. На столах височіли купами старовинні фоліанти, папки з негативами, картотеки, сувої. Жодного знайомого обличчя Олег Миколайович не побачив. Ну, що ж, роки минули…