Загублена земля. Темна вежа III

Едді вже майже поринув у сон, коли раптом хтось чітко сказав йому на вухо: «Скажи йому взяти ключ. Ключ проганяє голоси».

Він підхопився й ошаліло роззирнувся навколо. Сюзанна міцно спала поряд — то був не її голос.

Здавалося, взагалі нічий. Ось уже вісім днів вони продиралися крізь ліси шляхом Променя і сьогодні влаштувалися на ночівлю в глибокій ущелині на дні долини, закритої з усіх боків. Неподалік, ліворуч, грізно вирувала річка, і текла вона в тому ж напрямку, куди йшли вони втрьох: на південний схід. Праворуч пологим схилом крокували нагору ялини. Жодних ознак чужинців. Сюзанна спала, а Роланд сидів, зіщулившись під ковдрою, на березі ріки і вдивлявся у темряву.

Скажи йому взяти ключ. Ключ проганяє голоси.

Едді вагався недовго. Терези, на шальках яких з одного боку був Роландів здоровий глузд, а з другого — безум, невпинно схилялися до божевілля. А найприкріше було те, що ніхто не знав цього краще за самого Роланда. Тож Едді був готовий ухопитися за будь–яку соломинку.

За подушку йому правила складена вчетверо шкура оленя. Едді засунув під неї руку й видобув якийсь пакунок, загорнутий у шмат шкіри. Потім пішов до Роланда, котрий сидів спиною і нічого не помічав, аж поки Едді не лишилося зробити чотири кроки до його беззахисної спини. І це вразило юнака, прикро вразило. Ще зовсім недавно Едді тільки прокидався, ще навіть сісти не встигав, а Роланд уже знав. Бо чув, як змінилося дихання.

«Там, на пляжі, напівмертвий від укусу омариська, він і то був уважніший», — похмуро подумав Едді.

Нарешті Роланд повернув голову в його бік і подивився на нього. Очі стрільця блищали від болю і втоми, та Едді розумів, що це лише поверховий блиск. Він відчував, що під ним наростає сум'яття, яке неодмінно переросте в безум, якщо йому й надалі не чинити опір. Душа Едді сповнилася жалю.

— Не спиться? — спитав Роланд позбавленим життя голосом, наче одурманений наркотиками.

— Майже заснув, але прокинувся, — відповів Едді. — Слухай…

— Здається, я скоро помру. — Роланд зиркнув на Едді. Із очей зник блиск, і вони стали двома глибокими криницями без дна. Зазирнувши в них, Едді здригнувся — більше від цього безживного погляду, ніж від Роландових слів. — Едді, а ти знаєш, що я сподіваюся знайти там, це закінчується шлях?

— Роланде…

— Тишу, — закінчив Роланд і сухо зітхнув, наче пісок пересипав. — Просто тишу. Цього вистачить. Це буде кінець… усьому цьому.

Стрілець притис кулаки до скронь, і Едді подумав: «Не так давно я бачив, як це робить інша людина. Але хто? І де?»

Сміх та й годі: ось уже без малого два місяці він не бачив нікого, крім Роланда й Сюзанни. Втім, здавалося, що ця людина справді була.

— Роланде, я тут трохи погрався на дозвіллі, — сказав Едді.

Роланд кивнув. Примарна усмішка торкнулася його вуст.

— Я знаю. Що ж це за річ? Ти вже готовий сказати?

— Мені здається, що це може бути частиною цього твого ка–тету.

Погляд Роланда знову став уважним. Він задумливо подивився на Едді, але нічого не сказав.

— Дивись. — Едді заходився розгортати свій пакунок.

«Нічого доброго з цього не вийде! — зненацька заверещав голос Генрі, та так гучно, що Едді ледь помітно здригнувся. — Це просто шматок порізаного дерева, і все! Він подивиться і засміє тебе! Ти пошиєшся в дурні! «О, яка ж краса! — скаже він. — Дівчисько вирізьбило це з дерева?»»

— Стули пельку, — пробурмотів Едді собі під носа.

Стрілець здивовано підвів брови.

— Це я не тобі.

Роланд кивнув, ні на крихту не здивувавшись.

— Брат часто тебе навідує, так, Едді?

Якийсь час Едді просто дивився на нього, забувши дістати свою роботу зі згортка. А потім усміхнувся. Усмішка вийшла не надто приємною.