Погоня за вівцею
- Автор: Мураками Харуки
- Серия: Тетралогія Щура #3
- Год: 2007
- Язык: украинский
- Год: Фоліо
- ISBN: 978-966-03-4067-1
- Переводчик: Іван Петрович Дзюб
- Жанр: Прочее фэнтези
Электронная книга - «Погоня за вівцею». Краткое содержание книги:
Здавалося б, сюжет роману невигадливий. Від журналіста, що творить рекламні тексти й іншу порожнечу навколо себе, йде дружина. Та дарма — все одно не було між ними нічого яскравого. Замість того з’являється дівчина-повія з чарівними вухами. Любов не любов, але хоч якесь пожвавлення. А потім в життя героя входить вівця — єдина у світі, яку варто розшукати. Ця вівця час від часу вселяється в підхожу людину і стає її сутністю. Вона всемогутня і злопам’ятна. Така уперта тварина. Що за вівця і звідкіля прийшла — невідомо. Та й не це важливо. Пошук вівці — єдине, у чому є сенс. І якщо вже доля звела людину з цією твариною, нікуди від неї не сховатися. Адже вівця легко стає і долею, і думками, і навіть зовнішністю…
Він знову обмотав шию рушником і глянув у небо.
— Ви завжди тут зимуєте?
— Та як вам сказати… — відповів вівчар і відкашлявся. — Загалом, так. Податися мені більше немає де, а, крім того, зимою роботи аж надто багато. Снігу в цих краях випадає метрів на два, тож якщо його час від часу не згрібати з вівчарні — дах провалиться і поховає під собою овець. Та й годувати їх треба, прибирати за ними — всяке доводиться робити…
— Коли настає літо, половину отари виганяєте в гори, правда?
— Правда.
— Важко гнати разом стільки овець?
— Зовсім просто! Люди з давніх-давен цим займаються. Випас на постійних пасовищах закріпився лише останнім часом, а перед тим пастухи цілісінький рік переганяли овець з одного місця на інше. Всю Іспанію шістнадцятого століття обснували овечі стежини, на які не міг ступити навіть король.
Він харкнув на землю і розтер плювок чоботом.
— Загалом, вівці, якщо тільки вони не сполохані, — покірні тварини. І за вівчаркою підуть мовчки куди завгодно.
Я вийняв з кишені фотографію від Пацюка й показав вівчарю.
— Це — ваше пасовище в горах, чи не так?
— Ага, — підтвердив вівчар. — Не сумніваюсь. І вівці на фотографії — також наші.
— А як вам ця? — запитав я і кінцем кулькової ручки тицьнув у кряжисту вівцю з зіркоподібною плямою на спині.
Він досить довго розглядав фотографію, а потім сказав:
— Ні, вона — не наша… Дуже дивно. Не могла ж вона затесатися сюди непомітно! Навколо пасовища залізний дріт. Щоранку і щовечора я сам кожну вівцю одну за одною перевіряю. Якби ж потрапила в отару чужа — вівчарка помітила б, а вівці заметушилися б. Та найголовніше — я ні разу в житті не бачив такої породи!..
— Цього року — від травня, коли ви вигнали овець у гори, і до повернення сюди — з вами нічого дивного не сталося?
— Нічогісінько! — відповів вівчар. — Все було тихо-мирно.
— І літо ви провели в горах самотою?
— Чому самотою? Раз по раз хтось приїжджає — то заготівельники, то начальство для перевірки. Раз на тиждень я і сам спускаюся до міста, а вівці залишаться під наглядом змінника. Бо треба поповнити запаси їжі та всякого дріб’язку.
— Виходить, ви не залишаєтеся у горах сам-один, як відлюдник?
— Авжеж. Поки снігу мало — до пасовища півтори години їзди джипом. Звичайнісінька прогулянка! А от як снігу навалить — автомашиною не скористаєшся. Ось тоді і зимуєш, відрізаний від світу…
— А зараз на пасовищі хтось є?
— Хіба що господар вілли.
— Господар вілли?… Але ж я чув, що віллою давно вже ніхто не користується!
Вівчар кинув недокурок на землю і роздушив його чоботом.
— Точніше — давно не користувався! А тепер користується. Коли заманеться, завжди користується. За будинком я доглядаю. Є там газ й електрика, телефон справний і жодна шибка не розбита.
— А в мерії мені казали, що у віллі ніхто не живе!
— Та що вони там у мерії знають! Я вже давно, крім міської служби, працюю на господаря вілли за приватним наймом і зайвого не балакаю. Сказано — мовчи, і я — анітелень!
Вівчар сягнув рукою в кишеню за сигаретами — пачка виявилася порожньою. Я приклав до наполовину використаної пачки «Ларку» складену вдвоє десятитисячну банкноту і передав йому. Якийсь час він дивився на подарунок, потім узяв, вийняв з пачки одну сигарету, сунув її в рот, а все інше запхав у нагрудну кишеню.
— Дякую.
— Ну, то коли господар прибув?
— Весною. Здається, у березні — тоді сніг ще не починав танути. Якщо не помиляюсь, після п’ятьох років відсутності. Чому саме того разу — не знаю. А втім, це його справа, мені нічого туди носа пхати. Казав мовчати, отже, напевне, була якась причина. В усякому разі, відтоді сидить там у горах. Харчі і гас тишком-нишком купую йому я і потроху доставляю джипом. З такими запасами він цілий рік протримається!..
— Господар часом не мого віку і не з бородою?
— Ага, — відповів вівчар. — Саме так.
— От тобі маєш! — сказав я. Фотографію вже не треба було показувати.
3. Ночівля в Дзюнітакі
Переговори з вівчарем, змащені грошовою винагородою, пройшли справді гладко. Ми домовилися, що завтра вранці, о восьмій годині, він забере нас на своєму джипі з готелю і відвезе на пасовище в горах.
— Зрештою, дезінфекцію овець я зможу зробити і пополудні, — сказав він, як справжній реаліст. — Тільки от одне мене турбує. Вчорашнім дощем дорогу розмило, і в одному місці автомашина може й не пройти. Тоді вам доведеться далі йти пішки. Погодьтесь — я в цьому не винен…