Переслідуваний
- Автор: Кинг Стивен Эдвин
- Год: 1991
- Язык: украинский
- Переводчик: Віктор Ружицький
- Жанр: Социально-философская фантастика
Электронная книга - «Переслідуваний». Краткое содержание книги:
А Кілліан усе запевняв, що Мережа непричетна до їхньої смерті, що це просто жахливий випадок. Річардсові здавалося, ніби він вірить йому — не тільки через те, що ця історія надто неймовірна, аби не бути правдою, а й через те, що Кілліан знав: якщо Річардс погодиться на цю посаду, він одразу ж побуває в Південному районі, і йому вистачить однієї години, аби з'ясувати, як воно достеменно було.
Грабіжники. Троє. ("А може, "клієнти"?" — шпигонула болісна думка. Голос Шійли по телефону звучав тоді трохи насторожено, наче вона щось приховувала...) Вони були, мабуть, під впливом наркотиків. Може, погрожували малій, а Шійла намагалася захистити доньку. Обидві померли від колотих ран.
Ця думка повернула Річардса до дійсності.
— К бісу твою бредню! — крикнув він раптом, аж Амелія зіщулилась і затулила обличчя долонями. — Що з ними сталося? Кажи, що з ними сталося!
— Мені нема чого більше сказати. На вашій дружині понад шістдесят ножових ран.
— Кеті... — промовив Річардс безживним голосом.
Кілліан здригнувся.
— Бене, може, вам потрібен час, щоб подумати?
— Так. Так, потрібен.
— Мені страшенно жаль, друже. Присягаюся рідною матір'ю, ми до цього непричетні. Якби ви погодились на нашу пропозицію, ми влаштували б це інакше — оселили б їх десь в іншому місці, а ви могли б їх навідувати. Людина неохоче працює на тих, хто так жорстоко знищив її сім'ю. Ми це розуміємо.
— Мені треба подумати.
— Як головний ловець,— лагідно вів далі Кілліан,— ви мали б змогу знайти тих мерзотників і розправитися з ними. Та й з багатьма іншими, такими, як вони.
— Я хочу подумати. До побачення.
— Я ще...
Річардс простяг руку й вимкнув телевізор. Сидів у кріслі, наче закам'янілий, Руки безсило повисли між колінами. Літак і далі гудів крізь пітьму.
"Ну от,— подумав він. — Усе стало на свої місця. Геть усе".
Минула година.
"Поговорити,— Морж сказав,— із вами я хотів. Про туфлі, кораблі, сургуч... І чи ведмідь летів".
Перед ним пролітали спогади. Стейсі. Бредлі. Елтон Парракіс з його дитячим обличчям. Кошмари втечі, підпалені останнім сірником газети в підвалі бостонського готелю. Машини з бензиновими моторами, вищання гальм на шаленій швидкості, автомат, що плюється полум'ям. Кислий голос Лафліна. Фотографії тих двох дітей — добрі агенти були б для гестапо.
Ну, а чом би й ні?
Ніякої родини і, звичайно ж, ніякої моралі. Яка може бути мораль у людини без коріння, яка просто пливе за течією? Як мудро подбав Кілліан про те, щоб із спокійною, лагідною жорстокістю показати Річардсові, який він самотній. Бредлі з його пристрасними розмовами про забруднення повітря, що видавалися тепер далекою, нереальною, позбавленою будь-якого значення балаканиною. Носові фільтри. Атож. Був час, коли ця проблема здавалася надзвичайно важливою. А тепер ні.
"Бідняки завжди лишатимуться з тобою".
Це правда. Річардс сам породив жертву смертоносної державної машини. Та настане час, і знедолені пристосуються до нових умов, з'являться мутанти. За десять, п'ятдесят тисяч років їхні легені вироблять свою власну фільтрувальну систему, і ці люди повстануть, повиривають фільтри у своїх гнобителів і дивитимуться, як ті корчаться й конають, задихаючись в атмосфері, де кисень відіграє другорядну роль. А яке ж тоді майбутнє в Бена Річардса? Він сам себе ошукає.
Надійде й час горювання. Вони сподіватимуться цього, все передбачать. Будуть хвилини, коли він лютуватиме, бунтуватиме. Знову спробує розповісти людям про навмисне отруєння атмосфери? Можливо. Але вони подбають, щоб цього не сталося. Подбають про нього, сподіваючись, що колись і він подбає про них. Інстинкт підказував йому, що він здатен на таке. Він навіть підозрював, що має хист до цієї справи. Вони допоможуть йому, зцілять. Мають на те ліки й лікарів. Ті змінять його погляди.
І тоді — спокій.
Інакомислячих виполють, як бур'ян.
Він мріяв про спокій з такою самою жагою, з якою спраглий у пустелі мріє про воду.
Амелія Вільямс плакала ще довго, хоча мала б уже давно виплакати всі сльози. Річардс байдужно думав, що з нею буде далі. Тепер їй навряд чи варто повертатися до чоловіка й родини: просто вона вже не та жінка, яка зупинила свою машину тоді на дорозі, заклопотана думками про кулінарні рецепти та обіди, клуби та зустрічі. В ній з'явилося щось від червоних. Мабуть, тепер їй пропишуть ліки, процедури, терпляче пояснюватимуть переваги існуючого ладу. З'ясують, де розійшлися дві дороги, причину вибору хибного шляху. Справжнє свято для тих, хто полюбляє копирсатися в глибинах людського мозку.