Переслідуваний

Річардс обернувся до екрана. Пульс у нього був ідеально рівний. Він не задихався, руки не тремтіли. Смерть стала нормою життя.

— Ви слухаєте, містере Річардс? — спитав Кілліан.

— Слухаю.

— Проблему розв'язано?

— Так.

— Добре. Тоді дозвольте мені повернутися до нашої розмови.

— Прошу.

Почувши тон його відповідей, Кілліан зітхнув.

— Як я вже казав, ми все знаємо. Це знижує ваші акції, зате збільшує вашу довіру до нас. Ви розумієте, чому?

— Так,— відчуженим голосом відповів Річардс. — Ви могли зняти цього металевого птаха з неба в будь-яку хвилину. Або Голловей з вашого дозволу посадив би його будь-де на свій розсуд. А Маккоун пришив би мене.

— Саме так. Тепер ви вірите в те, що ваш блеф не є для нас таємницею?

— Ні. Але ви граєте краще за Маккоуна. Підсадити в літак свого хлопця — добрячий хід.

— Ну, Річардсе, ви просто чудо. Рідкісний екземпляр,— засміявся Кілліан. Одначе в голосі його знову вчувалася силуваність. Річардсові спало на думку, що Кілліан приховує від нього таке, про що дуже не хоче говорити. — Якби ви справді мали вибухівку, то смикнули б за кільце тоді, коли Маккоун приставив вам пістолета до голови. Ви знали, що він вас уб'є. А ви сиділи й чекали.

Річардс знав, що це кінець, знав, що вони все знають. На його обличчі промайнула гірка усмішка. Кілліан оцінить його хід. У нього гострий, іронічний розум. Хай заплатять за те, щоб побачити останню карту.

— Я не вірю жодному вашому слову. Якщо ви штовхнете мене на це, все злетить у повітря.

— Не були б ви самі собою, якби не довели свій задум до кінця. Містере Донаг'ю!

— Слухаю, сер. — Діловий, незворушний голос Донаг'ю почувся майже водночас у пристрої для внутрішнього зв'язку у телевізорі.

— Підійдіть, будь ласка, знову до містера Річардса й дістаньте із його кишені сумочку місіс Вільямс. Але сам він при цьому має лишитись цілий і неушкоджений.

— Слухаю, сер.

Річардсові чомусь пригадався перфоратор, що пробивав дірки в його пластиковій картці в Будинку розважальних телепрограм. Клац-клац-клац...

У салоні знову з'явився Донаг'ю і рушив просто на Річардса. Обличчя мав спокійне, холодне, безвиразне. "Запрограмований",— промайнуло Річардсові.

— Стій, хлопче,— промовив він, ворухнувши рукою в кишені куртки. — Твій хазяїн у безпечному місці, на землі. А ти, в разі чого, полетиш на місяць.

Донаг'ю на мить уповільнив сягнисту ходу, а в очах його прозирнула нерішучість, але він зараз же знову впевнено рушив уперед. Так само він прогулювався б Лазуровим берегом... чи підступав би до гомика, який щось жалісно белькоче, зіщулившись від страху в глухому провулку.

Може, схопити парашута й спробувати втекти? Марна річ. Куди тікати? Далі чоловічого туалета в кінці салону третього класу не втечеш.

— До зустрічі в пеклі,— стиха промовив Річардс і смикнув рукою в кишені. Цього разу реакція була кращою. Не зовсім задовільною, але кращою. Донаг'ю крекнув і скинув руки вгору, захищаючи обличчя,— цьому рухові було стільки ж років, скільки самій людині. Потім, упевнившись, що він ще на цьому світі, опустив руки, збентежений і розлючений.