Вождь червоношкірих (Збірник)

— Сьогодні я не гратиму, Рашу, — відтяла Марилла таким тоном, що у мене зникло бажання наполягати далі.

Дядько Кел занедужав не на жарт. Йому було так погано, що Бенові довелося скочити в сідло і помчати до Бірдстейла по лікаря Симпсона. Я залишився на ранчо на той раз, якщо знадобиться моя допомога.

Коли дядьку Келу на якийсь час покращало, він підкликав Мариллу і запитав її:

— Сонечко, ти роздивилася інструмент? Він тобі сподобався?

— Він божественний, тату, — сказала дівчина, нахилившись до старого, — яв житті не бачила такого піаніно. Велике тобі спасибі, таточку!

— Я не чув, як ти граєш на ньому, — сказав дядько Кел, — і згораю від нетерпіння. Мій бік трохи відпустило; зіграй нам щось, донечко!

— Ні, таточку, не зараз, — дівчина відвертала увагу старого і заспокоювала його, як малу дитину. Схоже було на те, що Марилла вирішила поки що не торкатися піаніно.

Коли приїхав лікар Симпсон, з'ясувалося, що у дядька Кела запалення легенів у найгіршій стадії. Старому за шістдесят, життя його добігає кінця, навряд чи він переможе хворобу.

На четвертий день дядько Кел закликав Мариллу і знову завів розмову про піаніно. Біля хворого сиділи лікар Симпсон і містер та місіс Бен, які робили все можливе, щоб урятувати старого.

— У царині музики мені немає рівних, — завів своєї дядько Кел. — Я привіз із Сан-Антоніо найкращий інструмент, який можна купити за гроші. Піаніно — сама досконалість, чи не так, Марилло?

— Воно ідеальне, тату, — відповіла Марилла. — Я не чула кращого звучання. Але мені здається, тобі зараз треба трішки поспати, таточку.

— Я не хочу спати, — каже дядько Кел, — я хочу почути піаніно. Я не вірю, що ти пробувала на ньому грати. Я поїхав до Сан-Антоніо і власноруч вибрав для тебе інструмент. Віддав третину виторгу за осінню стрижку, але для мене головне — бачити радість в очах моєї маленької донечки. Невже ти не зіграєш для татка, Марилло?

Лікар Симпсон знаком відкликав Мариллу подалі від ліжка і наполегливо порадив їй виконати прохання дядька Кела, щоб заспокоїти хворого. Бен і його дружина теж напосілися на племінницю.

— Може, зіграєш одну-дві мелодії з лівою педаллю?[64] — запитую я Мариллу. — Дядько Кел благає тебе цілу вічність. Йому буде страшенно приємно почути, як ти граєш на піаніно, яке він тобі купив. Хіба тобі важко?

Марилла стоїть мовчки. По щоці дівчини збігають дві великі сльози. Потім вона підлітає до ліжка, охоплює руками шию дядька Кела і міцно-міцно його обіймає.

— Знаєш, тату, — чуємо ми її слова, — вчора ввечері я довго грала на піаніно. Чесно-чесно, я грала. Інструмент просто неперевершений, ти й уявити не можеш, я від нього у захваті. Вчора я грала «Бонні Данді», і польку «У кузні», і «Блакитний Дунай», і ще безліч мелодій. Ти не міг не чути, як я граю, таточку, просто я не хотіла робити це занадто гучно, коли ти лежиш хворий.