Вогнем i мечем. Том другий

— Мовчи, попе! Не твоє діло брехню мені задавати! Ходи-но надвір, навчу я тебе, як полковників запорозьких шанувати!

Його кинулися вгамовувати, але, не змігши нічого вдіяти, витурили геть із хати.

— Коли ж ти, милостивий гетьмане, хочеш комісію зібрати? — спитав Кисіль, намагаючись перевести розмову в інше русло.

На нещастя, й Хмельницький не був уже тверезий, тому відповів швидко й ущипливо:

— Завтра думати й гадати будемо, бо зараз я п’яний! Що ви мені про свою комісію торочите, не даєте з’їсти й випити! З мене цього годі! Хай буде війна! — І гетьман грюкнув кулаком об стіл так, аж попідскакували тарелі й кінви. — За ці чотири тижні я вас на голову поставлю й ногами затопчу, а наостанці ще й турецькому султанові продам. Король на те й король, щоб стинати голови шляхті, князям і магнатам. Згріши князь — утнути йому шию, згріши козак — утнути йому шию! Ви погрожуєте мені шведами, але й вони мене не здержуть. Тугай-бей — брат мені, рідна душа, єдиний сокіл на світі, ладен негайно зробити все, про що я попрошу, а його гніздечко неподалік.

Тут Хмельницький, як це часто-густо з п’яними буває, ураз змінив гнів на розчулення — аж голос затремтів у нього від сліз на солодку згадку про Тугай-бея.

— Ви хочете, щоб я на турків і татар шаблю підняв, але нічого не вийде! На вас я з добрими другами своїми піду. Уже полкам сповіщено, аби молодці добре коней годували і в дорогу ладналися без возів, без гармат — усе це я у ляхів знайду. Хто з козаків візьме воза, тому звелю шию урізати, і сам коляски не візьму, хіба що в’юки і сакви — і так дійду аж до Вісли і скажу: «Сидіть і мовчіть, ляхи!» А будете із Завісля кричати, і там вас знайду. Остобісіло ваше панування, ваші драгуни, гади ви прокляті, самою неправдою живете!

Гетьман підхопився з лави, рвав на собі чуба, бив ногами об підлогу, кричачи, що війна мусить бути, бо йому вже наперед гріхи відпущено і дано благословення, що йому байдуже до комісії і комісарів і він навіть на перемир’я не згоден.

Нарешті, бачачи переляк комісарів і зметикувавши, що як вони зараз поїдуть, війна почнеться взимку, такої пори, коли не можна й окопатися, а козаки погано б’ються у відкритому полі, трохи вгамувався і сів на лаву, схиливши голову на груди, упершись руками в коліна й хрипло відсапуючи. Відтак знову вхопив чарку горілки й вигукнув:

— За здоров’я його величності короля!

— На славу і здоров я! — підхопили полковники.

— Гей, Кисілю, не сумуй, — мовив гетьман, — і до серця не бери того, що кажу, бо я п’яний. Мені ворожихи наворожили, що війна мусить бути… але я зачекаю до першої трави, а потім хай буде комісія, після якої я бранців відпущу. Мені казали, що ти хворий, тож випиймо і за твоє здоров’я.

— Дякую тобі, гетьмане запорозький, — відповів Кисіль.

— Ти мій гість, я про це пам’ятаю.

Сказавши це, Хмельницький знову ненадовго розчулився і, поклавши руки воєводі на плечі, наблизив своє широке розпашіле обличчя до його блідих запалих щік.