Вогнем i мечем. Том другий

Комісари вклонилися і вийшли. Донець із молодцями й справді чекав перед палацом.

— Боже! Боже! Боже! — стиха прошепотів Кисіль, затуляючи обличчя долонями.

Почет мовчки рушив до садиби, де зупинилися комісари.

Але виявилося, що їх уже розквартирували, та ще й далеченько один від одного. Хмельницький зумисне поселив їх у різних частинах міста, аби важче було сходитись і радитися.

Воєвода Кисіль, стомлений, знеможений, ледве тримаючись на ногах, негайно ліг у ліжко й аж до ранку нікого не хотів бачити, лише ополудні звелів покликати Скшетуського.

— Що ж ти, ваша милость, учинив? — сказав він йому. — Що накоїв! Своє і наше життя міг занапастити.

— Меа culpa[53], ясновельможний воєводо! — відповів рицар. — Але мене delirium[54] пойняло, і я волів краще сто разів загинути, аніж на таке дивитися.

— Хмельницький твій задум розгадав. Я ледве efferatam bestiam[55] угамував і вчинок твій пояснив. Але він сьогодні має у мене бути і, напевно, про тебе спитає. Скажеш йому, що я дав наказ відвести жовнірів.

— Від сьогодні приймає команду Бришовський — йому відпустило.

— От і добре, бо ти, добродію, надто впертий, як на сьогоднішні часи. Важко мені тобі за щось дорікати, хіба що за необережність, але одразу видно — молодий ти і болю душевного терпіти не вмієш.

— До болю я звик, ясновельможний воєводо, а от ганьби терпіти не можу.

Кисіль стиха застогнав, точнісінько як хворий, котрого вдарили по болячці, відтак усміхнувся покірно й сумовито і промовив:

— Такі слова я щодня тепер чую, це колись я гіркими сльозами вмивався, а ниньки у мене вже й сліз не стало.

Жалем переповнилося серце Скшетуського — важко йому було дивитися на цього старого з обличчям мученика, котрому випало на схилі віку страждати подвійно: душею і тілом.

— Ясновельможний воєводо! — мовив намісник. — Бог мені свідок: я думав тільки про ті страшні часи, коли сенатори і коронні сановники змушені бити чолом гультяям, яким єдиною винагородою за свої вчинки мусить бути паля.

— Нехай тебе Бог благословить: ти молодий, чесний і, знаю, нічого лихого на думці не мав. Але те, що ти сказав, говорить і князь твій, а за ним військо, шляхта, сейми, половина Речі Посполитої — й увесь цей тягар зневаги й ненависті спадає на мене.

— Кожен служить вітчизні, як сам це розуміє. Нехай же Бог судить кожного за сподіяне, а що стосується князя Ієремії, він для вітчизни не шкодує ні добра, ні здоров’я.

— І славою овіяний, і купається у и промінні, — відповів воєвода. — А що ж чекає на мене? О, ти слушно сказав: нехай Бог судить за сподіяне і нехай хоч на тім світі дасть спокій тим, хто за життя страждав над міру…

Скшетуський мовчав, а Кисіль підняв очі вгору в німій молитві й по хвилі сказав:

— Я русин, кров від крові й плоть від плоті мого народу. Князів Святольдичів у цій землі поховано. Я любив і цю землю, і цей Божий люд, вигодуваний її груддю. Я бачив обопільні кривди, бачив як дику сваволю запорожців, так і нестерпну пиху тих, хто цей войовничий народ надумав прив’язати до землі. А що ж мав учинити я, русин, а заодно вірний син і сенатор Речі Посполитої? От я й пристав до тих, котрі казали: «Pax vobiscum!»[56], бо так звеліли мені кров і серце, бо між ними був король-небіжчик, наш батько, і канцлер, і примас, і багато хто інший. А ще я бачив, що для обох сторін розбрат — це згуба. Хотілося до скону, до останнього подиху працювати для згоди — коли ж полилася кров, я подумав собі: буду янголом єднання. І став я на цей шлях, і трудився на ньому, і труджуся й досі попри біль, муки й ганьбу, попри сумніви, майже за все найстрашніші. Бог свідок, тепер я й сам не знаю, чи ваш князь прийшов із мечем зарано, чи я спізнився з оливковою гілкою, але добре бачу: марна моя праця, сил уже бракує, надаремне я б’юся сивою головою об мур. І що ж я бачу, сходячи в могилу? Тільки морок і згубу, о Боже великий, спільну згубу!