Війна з багатоликим звіром

Таким чином ми з Карлою Сладічковою чимчикуємо після роботи прямісінько до кав’ярні «Савой», де маємо вже постійне місце в жовтому закапелку. Тут навдивовижу затишно, офіціанти у фраках продають з-під поли сигарети, а гардеробниця пропонує за п’ять крон порцію розчинного порошку, який ми підсипаємо до віденської кави зі збитими вершками.

— Як там твій ревнивий Станіслав? — посміхається Карла, сьорбаючи зміцнену каву.

— Вже двічі приходив з розбитим писком, а одного разу — кульгаючи. Одне слово — інспектор ТСЗ!

— Він у тебе такий старанний.

— І, як завжди, все перебільшує. Просто Станіслав занадто порядний, і йому прикро, що навколо забагато гнідих, а білих майже не стало. Всі ми тією чи тією мірою гнідо-білі. Станіслав і досі не може зрозуміти, що бути сьогодні бурим — така ж буденна річ, як мати кілька кілограмів надмірної ваги…

— Це вже тепер у кожного другого, — додає Карла, яка має цілих двадцять отих зайвих кілограмів.

— Сьогодні гнідість така ж звичайна хвороба, як, скажімо, кашель у заводському селищі.

— У нас в Усті це знають навіть п’ятирічні діти.

— Я взагалі думаю, що гніді тепер займаються тим, чим, власне, хотіли займатися завжди, та тільки тепер зважились.

— Бо їм мається краще, ніж білим, — мовила бура Карла, витягаючи з сумки пакетик розчинного порошку.

— Хочеш?

— Звичайно, адже вдома на мене чекає лише шпинат і скакалка.

Ми ще двічі досипали собі порошку, після чого Карлу, як завжди, розібрала ненажерливість, і Карла змолотила чотири порції шоколадного торту, двісті грамів копченої ковбаси, п’ять булочок і збиті вершки з яєчним коньяком.

На мене розчинний порошок діє інакше, я починаю розглядатися по кав’ярні, де сидить чимало симпатичних чоловіків. Вони посміхаються до мене, виразно поводячи пальцями по своїх бурих звірятках, що виглядають з-під манжетів сорочок. Я охоче спробувала б із тим… або он з отим, але Станіслав, напевно, вбив би мене. Як добре, що не треба ловити чоловіка в кав’ярні, адже вдома у мене є коханець. Я ніколи не забуваю про самоповагу.

Але в комуналці вдень нудно, мов у казармі, кожен дивиться, як би звідти чкурнути, краще посидіти вдома в холоднечі й темряві, навіть до телевізора збирається троє-четверо, а буває — й жодного. Еда, білий, наче відро з-під вапна, не бажає побути зі мною навіть годинку… хоча я б із задоволенням трошки розважилась. Я його мало не благаю, а він увесь час пручається, хай йому чорт, я для нього наче запархатіла!

— Якщо дратуватимеш мене, поскаржуся Станіславові, що ти палиш на сходах! — пригрозила Леона Еді.

— Тоді мені доведеться тренуватись на десять хвилин довше? — глузував з неї він.

— Скажу Станіславові, щоб він зайнявся твоїм тілом, а його це тішить, ти ж знаєш!

— А якщо ми добре розважимось у тепленькій зараженій квартирі?

— Тоді знову станеш моїм любчиком, і Станіслав дасть тобі спокій.