Війна з багатоликим звіром

Коханці поскладали речі до валізи, Мія вдягла чорний кожух, підперезалася чорним паском, Тібор узяв валізу, вони вийшли й поїхали автобусом до парку, де починався квартал старих респектабельних будинків.

Вуличка була тиха й темна, лише де-не-де світилися вікна верхніх поверхів.

— Той хлопець казав, що живе в будинку номер шість, — бурмотіла Мія.

Це виявився величезний будинок у стилі сецесіон, скоріше навіть палац, його п’ять нижніх поверхів тонули в темряві, лише на шостому поверсі червонувато жевріло широке аркове вікно. Мідні дзвоники були старовинні. Мія й Тібор подзвонили й довго чекали.

Нарешті у високій брамі розчинилося заґратоване віконце.

— Хто там? — озвався голос.

— Це я, Мія Робова. Сьогодні в крамниці на Ритіржській вулиці ти запрошував прийти…

— А, це ви! Скільки вас?

— Двоє.

Всередині загриміли засувом.

— Заходьте, — сказав молодик у лижному светрі. Впустивши коханців досередини, він знову ретельно замкнув двері.

— У вас тут, як у фортеці, — сказала Мія в гнітючу тишу.

— Часом хтось і заблукає, — ухиливсь од відповіді юнак, повівши їх до ліфта.

Ліфт являв собою звичайну клітку з міцних прутів, між якими було вставлене скло, всередині — дві люстри і навіть сидіння з червоного оксамиту. Квартира на шостому поверсі виявилася справжнісіньким палацом. Останнім часом Тібор та Мія набачилися всякого, але таке, мабуть, бувало лише в фільмах — передпокій завбільшки як квартира в панельному будинку, далі відкривався величезний зал з дерев’яною різьбленою стелею, старовинні меблі, масивний камін із чорного мармуру.

Навколо палаючого каміна сиділо чоловік десять, усі беззастережно гніді, серед них лише дві жінки.

— Привів вам кицю, торгує шкіргалантереєю на Ритіржській вулиці, — пояснив компанії господар.

— Добрий вечір усім! — мовила Мія, намагаючись, щоб її слова прозвучали якомога веселіше.

— В кожусі непогана, — почали глузувати присутні. — Але що буде, як вона скине кожух! І взагалі все. Вона ще й фраєра привела з собою? Це зайве. Ну, та вже хай. І його прилаштуємо. Ну, скидай мерщій кожуха! — звеліли вони Мії. — І ти теж, хлопче, роздягайся!

— Ви все робите так швидко? — збуджено засміялася Мія.

— Ти це зараз побачиш, кицю. Допоможіть же їй!

Двоє хлопців схопили Мію й почали витягати з кожуха.

— Я сам їй допоможу! — запропонував Тібор, однак на нього навалилися троє, викрутили йому руки назад.

— Ми так не домовлялися! — закричала Мія, коли її, напівроздягнену, тягли до сусідньої кімнати, ще й зачинили по собі високі білі двері.

Тібор нічого не міг удіяти з тими трьома, вони мали міцні лабети, роздягли його до сорочки, а потім спустили ліфтом у підвал, де стягли й сорочку.

— Тут холодно, але ти зможеш зігрітися, — сказали вони, підводячи його до великого стосу березових колод. — Бачив наш камін? Він потребує силу-силенну дров, ось ти нам і нарубаєш. Але щоб усі були однаковими, як близнюки, за оцим зразком.