Війна з багатоликим звіром
- Автор: Парал Владімір
- Год: 1988
- Язык: украинский
- Год: "Всесвіт", № 8-10
- Переводчик: Олексій Зарицький
- Жанр: Научная фантастика
Электронная книга - «Війна з багатоликим звіром». Краткое содержание книги:
Над містом Усті у східній Чехії зависла руда хмара, утворена з промислових відходів, диму заводських труб, випарів забруднених річок тощо. Діти й люди похилого віку були евакуйовані з екологічно небезпечної зони в гори, де збереглося чисте повітря. Решта жителів міста піднімаються на боротьбу з рудим смогом, намагаються подолати екологічну кризу. Головні дійові особи (три подружні пари — Рогани, Бімоні й Трнки, 18-річний син Роганів Міхал та подруга Трикової Ріта) під час рудої навали змушені переселитися в одну спільну квартиру. Аморфна хмара смогу згодом обертається на чудовиськ, триметрових монстрів, які починають нападати на людей…
Ті троє дивилися на нього, як в’язні на наглядача… або циркові звірі на приборкувача. Стрімко чи повільно, спокійно, роздратовано чи шалено, однак найчастіше байдуже й тупо, так, аби скоріше покінчити з тими фізхвилинами — тому їхнє лікування, власне, не мало успіху. Часом спостерігався незначний прогрес, короткі миті просвітління, але потім знову десь лизнуть «м’ясця» або розчинного порошку — й наслідків ніби й не було. Станіславові пацієнти за вечірнє тренування позбавлялися до 40 відсотків буризни, але наступного вечора знову з’являлися з ознаками важкого ступеня хвороби (80 відсотків). Всі його намагання виявлялися марними.
— Це тому, що вони роблять вправи не за власним бажанням, а з примусу, — пояснювала моя Павла.
Вона мала рацію, але Станіслав нічого не хотів слухати.
— Випробуй краще на них інтелектуальні вправи! — пропонував Міхал, однак Станіслав робив своє. Інтелектуальні заняття діяли не прямо, вони скоріше збуджували заснулі думки, розганяли отупіння, спрямовуючи на вищі цілі, однак нездатні були самі ліквідувати багатозвіра… А це, очевидно, єдине надихало Станіслава в його запеклій боротьбі проти мультибестії, яку він вів із фанатизмом святого Іржі, що кинувся зі списом на дракона.
Комунальна квартира протхнула потом, наче казарма, краще вже було сидіти вдома. Ми з Павлою горнулися в кожухах, як колись у тій лісовій хижці, а Міхал увімкнув тиху музику… Чи багато треба людині для щастя. Але що далі, то більше ми усвідомлювали його непевність. Усі очікували весни.
Ясне проміння вранішнього сонця заполонило великий кабінет головного інженера ПЧХП Еди Рогана. Роган зіп’явся навшпиньки перед заскленою схемою на стіні й збуджено водив пальцем по своєму геніальному витворові. Видатні твори завжди розпочиналися з мрії, а реалізація… «Роман я вже придумав, — говорив великий Флобер, — лишається тільки його написати».
Який ти прудкий, сам себе покартав Еда Роган. Снити й вигадувати набагато легше й приємніше, ніж скласти досконалу документацію принципово нових технологій…
Раптом озвався телефон.
— Чому ти не дзвониш до мене, що з тобою? Ти перетворився на нудного пришелепуватого татуся… — почала картати його Леона, домагаючись нового побачення.
Вона мене вже не цікавить, мені значно краще вдома, подумав Еда Роган. Кохайся зі своїм атлетом Станіславом, люба леопардице! Ти мене більше не хвилюєш!
— Не маю часу, працюю! — відбився Еда від настирливої коханки й рішуче поклав трубку. «Вчора вночі, при світлі ліхтарика, Павла нагадувала гаряче молоко з ромом і медом… Після вісімнадцяти років подружнього життя я закохавсь у власну дружину! Можливо, кохання й творча праця — найкращі ліки від багатозвіра».
— Я ні для кого не маю часу! — крикнув був Еда на свою секретарку Тіну, однак затнувся, бо прийшов сам генеральний директор ПЧХП.
— «Солодкий лід», «Овалон» і «Дульсінея» вже запущені й з першого березня вироблятимуться на всіх восьми лініях, — сказав директор. — А як справи з «Павутинням»?
— Запустив на повну потужність! — переможно проголосив Еда.
— Це дійсно дуже вчасно, — іронічно мовив генеральний. — А що ще робиться у твоєму відділі?
— Все в бездоганному порядку, все приведено до ладу, розвивається згідно запланованих темпів.
— Ти удачливий чоловік!.. А як там Бімонь?
— Оце чекаю від нього повідомлень.
— Давай заглянемо до Бімоня.
Коли обидва шефи ввійшли, провідний технолог Станіслав Бімонь саме вкладав до плаского металевого футляра накраяні шматочки «Повноцінного екохліба» (що мав неїстівний вигляд), після чого розстебнув сорочку, всунув футляр під пахву, наче термометр, і почав поважно походжати вузьким кабінетом.
— Що це з ним? — поцікавився генеральний директор.
— Що з тобою? — переказав Еда директорове запитання провідному технологові.
— Підігріваю екохліб теплом власного тіла до тридцяти шести градусів за Цельсієм, тобто ідеальної температури людської їжі, — пролунала відповідь. — У середньому це триває одинадцять хвилин і двадцять вісім секунд.
— У мене немає стільки часу, — відрубав генеральний директор. — І що далі?
— Повноцінний екохліб є комплексною відповіддю не лише на нестачу сировини, але й брак енергії, — пояснив гордо Станіслав. — Завдяки цій «екоїжі з футляра» кожен отримає потрібні поживні речовини, сам їх задарма підігріє до ідеальної температури. «Екоїжа» — це гігантська економія.
— Досить! — перебив його директор. — Що скаже на це головний інженер?