Полуничний сезон
- Автор: Ярмолюк Микола
- Серия: Інспектор Турчин #5
- Год: 1987
- Язык: украинский
- Год: «Радянський письменник»
- Жанр: Полицейские детективы
Электронная книга - «Полуничний сезон». Краткое содержание книги:
Твори сучасного українського письменника цікаві несподіваними розв'язками карних справ, нещадно викривають людців, які порушують закони соціалістичної моралі.
— Ви певні, що магнітола у Збучека? — спитав Кіндратенко тихо.
— Певен.
— Що ж, як зумієте переконати прокурора, беріть санкцію. Хоча… Давайте я сам із ним… — Кіндратенко підняв трубку. — Як здоров'я, настрій? Нічого? Ну, слава богу. Тут ми з ларком і нападом на хлопця у Сухій Волі підійшли до фінішу. Так, так, як і передбачали — ланки одного ланцюга. Докази? Їх не так багато, але вони вагомі. Про частину ви знаєте, а от вам свіжий. Потерпілий Яремчук упізнав голос одного із цієї компанії, Збучека. Чого тільки голос? Тоді було темно. Все за те, що магнітола у Збучека вдома. Так що дозвольте… Самі бачите, така ситуація, що баритись не можна. Я вас зрозумів. Спасибі.
Кіндратенко важко зітхнув і поклав трубку.
— Все. Маєте санкцію.
Турчин пильно глянув на полковника.
— Пробачте, але потерпілий Яремчук не цілком певен, що то був Збучек.
Полковник, як недавно капітан, криво посміхнувся.
— На фальсифікації старого спіймали? — І враз жваво: — Але ж ви переконані, що то був Збучек і ніхто більше! Переконані чи ні?
— Майже.
— Я звик вірити вашим логічним доказам, вашій інтуїції. От і прибрехав. Інакше ви не мали б дозволу на обшук. Хоч, якщо по правді, я пішов не туди, заплутався і не знаю, чим це скінчиться.
Турчину дуже кортіло сказати своєму начальникові: «Ви ж самі вчили мене бути у всьому чесним і правдивим, од свого не відступатися, стояти до кінця. А самі як чините? Не впізнаю я вас, вчителю». Мабуть, таки не втерпів би, сказав, бо дуже вже муляло в душі, та дивлячись на зморшкувате, з помітними слідами років обличчя Кіндратенка (роки були нелегкі: у дванадцять — партизанив, у чотирнадцять — на фронті, потім у міліції, отож, вважай, все життя на передовій), подумав: «Стомився чоловік од клопотів, од хвороб, і не треба йому дорікати».
… Збучек сторопів, коли Турчин сказав йому, що їдуть до нього з обшуком.
— Я не знаю, що ви збираєтеся в мене шукати? — мовив просто.
— Японську магнітолу.
Хлопець зблід, але тут же спохопився і заговорив:
— То моя магнітола! Я її купив… У Києві купив на базарі, заплатив сімсот карбованців.
— Не хвилюйтеся, громадянине Збучек, вашого нічого не зачепимо.
Понятими взяли двох сусідів Збучеків — чоловіка й жінку. Чоловік, переступивши поріг хати, відразу й зупинився, хоч Турчин запрошував його пройти далі, а білява зі швидким поглядом карих очей молодичка ходила слідом за оперуповноваженим і воднораз заспокоювала Збучекову. Мати Ігоря — маленька гостроноса жіночка, працювала в лікарні медсестрою, як тільки дізналася, чого до неї завітали, вхопилася за голову:
— Що ж це таке?! За що?! Ігоре, чого ти мовчиш?
Піймавши коротку паузу між словами молодиці, Турчин поцікавився, де синова кімната. Вона тицьнула пальцем у білі подвійні двері. Турчин з Ігорем зайшли в кімнату першими, потім поняті та Збучекова. Магнітола стояла на невеличкому полірованому столику.
— Давно ваш син купив цю дорогу річ?
— Він не купляв… Казав, позичив… Позичив на час у товариша.
Турчин глянув пронизливо на Ігоря, і той не витримав його погляду, опустив голову.
— Слідство ще не закінчене, але все за те, що магнітолу цю ваш син відібрав розбоєм у хлопця із Сухої Волі: Ви ж працюєте в лікарні, то, може, бачили того хлопця?
— Ігоре, це правда? Ігоре?! Господи, що тобі не вистачало?! Ти ж усе мав… І магнітола така в тебе була… І на машину в чергу стали… Що ж тепер буде?..
Турчин через вікно дивився в сад, який уже давно відцвів. Йому було сумно. Чому сумно — пояснити навіть собі не міг. Тривожні думки були там, біля доньки.
Справа дев'ята
ДЕ ЗАХОВАНО КІНЦІ
У суботу полковник Кіндратенко здав справи, йому побажали довгого й спокійного пенсійного життя; у понеділок райвідділ внутрішніх справ прийняв новий начальник — випускник Вищої школи Міністерства внутрішніх справ СРСР старший лейтенант Сидоренко, а в ніч із середи на четвер у зубного лікаря Самійленка (він був із дружиною на іменинах у знайомих) обікрали квартиру. Сидоренко ночував у готелі. Повідомлення чергового вислухав спокійно, не перебив жодним словом, хвильку помовчав, збираючись із думками, і хрипким од сну голосом спитав:
— Оперативну групу викликали?
— Так. Зараз виїде машина.
— По мене не треба. Я буду через двадцять хвилин.
Прибув у райвідділ старший лейтенант іще й трохи раніше, ніж через двадцять хвилин. Був поголений, підтягнутий, свіжий. Черговий, угледівши його, підвівся, проте руки до кашкета не приклав, і рівні Сидоренкові губи пересмикнулися: