Полуничний сезон
- Автор: Ярмолюк Микола
- Серия: Інспектор Турчин #5
- Год: 1987
- Язык: украинский
- Год: «Радянський письменник»
- Жанр: Полицейские детективы
Электронная книга - «Полуничний сезон». Краткое содержание книги:
Твори сучасного українського письменника цікаві несподіваними розв'язками карних справ, нещадно викривають людців, які порушують закони соціалістичної моралі.
Огляд квартири, всього будинку, розмови з сусідами затягувалися. Вже й сонце зійшло, люди розбігалися по роботах, а Сидоренко не припиняв пошуків. Йому не хотілося вертатися у відділ із порожніми руками: це ж була його перша справа на посту начальника. Невдача гнітила старшого лейтенанта. Оголошуючи про закінчення обстеження місця події, дивився поверх голів працівників, всю дорогу смоктав цигарку й мовчав. Лиш у відділі розтулив рота:
— Даю годину. Сподіваюсь, цього вистачить, щоб попоїсти і в порядок себе привести…
Ніхто не озвався. Начальник почекав трохи і, круто повернувшись, поспішив до свого кабінету.
— Хе, куди до нього Статутові, — похитав головою Яківчук. — У цьому чоловікові оселилося десять Статутів.
Отак і прилипло до нового начальника прізвисько — «Десять Статутів».
Дружина була вдома. Мала їхати в село (працювала в райспоживспілці товарознавцем), а небо затягувалося хмарами, по дорозі на автобусну станцію забігла взяти парасольку.
— Ну, як там? — спитала, хоч і знала, що чоловік не стане розповідати.
— Шукаємо…
— Це ж скільки було тихо…
Розмовляючи, Люба зібрала й виставила на стіл сніданок, зиркнула на круглий, оправлений під бук годинник, що звисав зі стіни на двох сірих поворозках, і присіла до столу, милуючись тим, як чоловік з апетитом їв, аж за вухами лящало. Павло часто кидав погляд на дружину. Вона й тепер видавалася йому юною, такою, як бачив її вперше за прилавком сільмагу в Суховолі, де вів свою першу справу. А часу збігло: Лідка, донька, вже пішла в перший клас, на погонах додалося дві зірочки. Капітан.
— Павлику, кажуть, скоро будуть здавати сімдесятиквартирний будинок. Може, запишешся на прийом до голови райвиконкому? Ти ж знаєш, од нього залежить багато.
Жили Турчини на другому поверсі в однокімнатній квартирі без будь яких комунальних вигод. Кіндратенко обіцяв допомогти отримати щось путніше, та, певно, за передпенсійними клопотами забув.
— Добре, зайду, — мовив, низько схилившись над мискою. — Тільки ж якось не того… У багатьох людей із житлом гірше, ніж у нас. Тільки у райвідділі три чоловіки зовсім без квартир.
— Але ж вони працюють недавно.
— То й що. Жити десь треба.
— Хай поживуть у такій, як ми, а тоді вже вимагають з усіма вигодами.
— Хай… Хіба я проти?
— Тобі все смішки, — круглі Любині щоки почервоніли. — А мені наша конура вже обридла. Якщо не підеш на прийом, сама піду.
Люба останнім часом стала дратівливою, проте Павло на те не зважав: ходила з дитям, і дратівливість, якщо вірити прикметам, ішла від того, що на світ мав з'явитися хлопчик. Заради такого він готовий був знести будь-які її примхи.
— Я зроблю все, що можна, — сказав заспокійливо. — Так що потерпи. Усе владнається.
— Та вже потерплю. Де дінешся.
— Ти ж дивись… — Павло легенько й ніжно торкнувся руки дружини. — Дорога в Яворівку далека…
— Буду дивитися, — усміхнулася.
Задзвонив телефон.
— Я сама, — підвелася Люба. — Тебе, з роботи. — І, притиснувши долонею мікрофон, додала: — Ото люди, і попоїсти спокійно не дадуть.
Черговий, не привітавшись, поспішно заговорив:
— Зараз же прибудьте у райвідділ!
— Що сталося? Чому така гарячка?
— Крадіжка…
Турчин зітхнув і поклав трубку.
Серед білого дня обікрали хату Степана Нужного — завідуючого комплексом по відгодівлі худоби, що при комбікормовому заводі. Злодії скористалися з того, що дома нікого не було — дорослі на роботі, а єдина донька-десятикласниця в школі. Навчалася в якомусь там гуртку. Замок теж відімкнуто…
Маленькі, сірі, глибоко посаджені очі товстуна Нужного блимали з-під брів.
— Я забігаю додому, — говорив із віддишкою, — щоб узяти один папірець. Бачу: стіни голі… — То я подзвонив жінці, думав, може, зібралася білити. Мова про це якось була. Ну, а вже потім до вас…
Дружина Нужного — худа, тонка, ходила по кімнатах, ламала руки й голосила:
— Ми ж і недоїдали, і недосипали, складали копійку до копієчки, щоб хату прибрати і самому було в чому на люди вийти… Господи, якщо ти є, покарай їх, паразитів проклятих!
Оперативники, до всього звичні, мовчки робили свою роботу, поняті кривилися й опускали очі. Іще до прибуття міліції господарі знали, що в них украдено, проте кожного разу, перш ніж назвати вкрадену річ, Нужний ворушив товстими губами і називав її таким голосом, ніби не був певний, що вкрадено. Жінка ж його не спускала очей із протоколу, здавалося, пильнувала, аби все було записано.