Полуничний сезон
- Автор: Ярмолюк Микола
- Серия: Інспектор Турчин #5
- Год: 1987
- Язык: украинский
- Год: «Радянський письменник»
- Жанр: Полицейские детективы
Электронная книга - «Полуничний сезон». Краткое содержание книги:
Твори сучасного українського письменника цікаві несподіваними розв'язками карних справ, нещадно викривають людців, які порушують закони соціалістичної моралі.
— Ви роз'їжджаєте тільки із Сашком?
— Тільки. Ну й, понятне діло, дівчат частенько прихоплюємо.
— Серед них такі, що курять, бувають?
— Ні. Хочте вірте, хочте ні, а ми такими гидуємо.
— Ви сказали «ми», отже, розписалися і за Сашка. А він, як знаєте, в непоганих стосунках зі Збучеком і Тонею. А вона курить…
— Не знаю, звідки у вас така інформація. Сашко, як і я, з такими слизняками міцно не контачить.
Турчина така відвертість радувала й воднораз насторожувала: чи не ховається за нею щось? А от Яківчук радів без будь-яких упереджень:
— Повірте мені, так воно й було, як він каже. Як добре, що я в ньому не помилився.
— І все ж показання його треба буде перевірити.
— Аякже, сьогодні й займуся.
— Але спочатку давайте заглянемо в гараж… Бачите, вже автоінспекція майже всі райцентрівські машини оглянула. Мотивують це тим, що на решті машин шофери сімейні, їм не до пічних прогулянок. Зараз інспектори в колгоспах, ми з вами глянемо. Є у мене одна думка…
— І в мене, уявіть собі, теж, — скупо усміхнувся Яківчук. — Райвиконкомівські гаражі непокоять.
Гаражі були оточені високими й крислатими деревами. На асфальтовому майданчику стояло два «уазики». Ще один був у гаражі. Турчин і Яківчук підійшли до однієї з машин. В моторі копирсався літній неповороткий водій. В очі відразу кидалися чималі подряпини, що тяглися через передню й задні дверці. Вони були трохи зашліфовані.
— Як же це ви, Павле Івановичу, такий класний шофер, а таке допустили? — кивнув Яківчук на дверці.
— З усяким може бути.
— Тільки не з вами.
— Воно, якщо по совісті, то й не зі мною, — зітхнув шофер. — Це Петро Федорович десь на щось налетів.
— Коли це сталося?
— Якщо пам'ять не підводить, десь у перших числах травня.
«Не помиляєшся, — радів Турчин. — Штахет у дитсадку поламано третього травня. І шини нові…» Яківчукове ж обличчя нічого не відбивало.
— А що, хіба Петро Федорович погано водить машину?
— Я такого не сказав би. А оце черкнув… Я вже не хотів із ним сперечатися.
— А вам не подумалося, що це не він?
— А хто ж?
— Може, вночі беруть машину «на прокат»?
— Ви що? Гляньте, який складний замок. Цвяхом його не відімкнеш, а ключі тільки у нас двох.
— Все може бути…
Водій глибоко замислився.
— А знаєте, — озвався згодом, — я теж починаю так думати. Одного ранку приходжу в гараж, а машина стоїть упритул до стіни. Глянув я і за голову вхопився: протитуманні фари розчавлені вщент. Я Петру Федоровичу нічого не сказав. Подумав, може, він не догледів. Всяке, думаю, може бути. Позичив у хлопців фари, у них були запасні, і поміняв. Петро Федорович помітив те і каже: «В нас обнова?» «Як бачите, — відповідаю. — Ці ніби кращі». «Випробуємо в тумані». Якраз туман був. Увімкнув я нові фари, а вони світять гірше за старі. «Не треба було міняти», — зауважив Петро Федорович. Я промовчав. А то ще таке вам скажу: прийду вранці, бачу, на спідометрі багатенько накручено. Теж мовчу. Думаю, Петро Федорович знову мене пошкодував, сам у неділю ганяв по району.
— Хто ж уночі катається на вашій машині?
— Чого не знаю, того не знаю. Ключі від гаража тільки в мене та в Петра Федоровича.
— Ну, а тепер пильніше оглянемо машину, — сказав Турчин і попросив Яківчука покликати в поняті водіїв, які стояли осторонь.
На картері, як і треба було ждати, знайшли свіжі подряпини. Ганчірку, якою протирали картер, Павло загорнув у газету і заходився писати протокол.
Турчин міряв кроками свій невеличкий кабінет. «Отже, злочинців, вважай, знайдено, — думав у такт крокам. — Це Збучек, Тоня, Зозуля і його дівчина. За вожака у них, безперечно, нахрапистий Збучек. Мабуть, він Яремчука по голові вдарив і магнітолу відібрав — йому з машина вискакувати зручніше, і похизуватися любить. Отже, з обшуком треба йти до нього…»
Павло зупинився біля вікна, руками зіперся на лутку. Надворі була теплінь, все купалося в сонці, з-під яблунь сочився густий дух землі. Він любив цей дух, і йому ні з того ні з сього захотілося простягтися на траві, під яблунями, ні про що не думати, лиш дихати й дихати.
— Подихаєш через таких типів! — сердито стукнув долонею по лутці.
Ще кілька разів проміряв кабінет од дверей до вікна й сів за столом. Треба щось вирішувати, бо ж поголос, що оглядали машину і щось там знайшли, піде по всьому району. Марнувати не можна й хвилини. Тільки ж чи дасть прокурор дозвіл на обшук? Скаже, нема підстав, і ніде по дінешся. І логіка не допоможе. Хіба що Яремчук запам'ятав голос, а може, якісь риси обличчя зосталися в пам'яті?