Полуничний сезон

— Та ні… Либонь, гнав на всіх парах.

— Тоді в чому справа?

— Ми живемо в різних кінцях, — виступив вперед Турчин, — поки зібрав усіх докупи…

— Повертатися треба прудкіше, товаришу капітан, то будете встигати. А то куди воно годиться? Жоден із вас не голений, а ви, товаришу старший лейтенант, якщо носите форму, то дивіться за нею. А то — ґудзики не застебнуті, й комірець брудний, і форма на вас як… Ви що, підігнати її не можете?

— Пробачте, якось того, в поспіху не звернув уваги…

Сидоренко ще раз окинув усіх прискіпливим поглядом, найдовше затримався на Турчинові: певно, не сподобалася, а то й розсердила його посмішка під невеличкими акуратними вусиками. Павло згасив посмішку, насторожився. Проте начальник м'яко, ніби вибачаючись за попередню різкість, промовив:

— Прошу звикати до порядку й дисципліни. — І після нетривалої мовчанки: — Ви вже, сподіваюся, знаєте, чого вас піднято по тривозі? Якщо так, тоді пояснювати не буду. Всі в машину.

Сівши на пружинисте сидіння, Сидоренко за всю дорогу не зронив і слова. На квартирі в Самійленків теж не часто обзивався до підлеглих. Хоча кожен із них свою роботу робив справно, намагався нічого не пропустити, смоляні очі його весь час світилися глибокою насторогою.

— Він що, не довіряє нам? — вибравши момент, шепнув Яківчукові оперуповноважений карного розшуку лейтенант Іваненко.

— Молоде-зелене, — посміхнувся той.

Новий начальник райвідділу і справді, з якого боку не підійди, був молодий: лиш на три роки старший од Турчина, стаж роботи в органах невеликий. І звання… Коли стало відомо, хто приходить замість Кіндратенка, заступник начальника райвідділу майор Мамітько щиро дивувався:

— Хіба без волохатої «руки» можна зробити такий стрибок? Убийте мене, а не повірю.

Мамітька слухали, згідливо кивали головами, а як він, важко тягнучи ноги у черевиках сорок п'ятого розміру, ішов, посміхалися у його широку спину:

— Сам, либонь, спав і бачив себе у стільці начальника.

— Не дай боже, з Івана — пана…

Турчин у такі розмови не встрявав. Ще ж бо недавно, як Мамітько після закінчення Вищої школи Міністерства внутрішніх справ СРСР працював слідчим, вони, хай і не були близькими друзями, але часто стрічалися поза роботою і самі, і сім'ями. Лиш останнім часом, десь кілька місяців до того, як Кузьмич мав вийти на пенсію, Мамітько якось охолов до тих, хто на службовій драбині стояв нижче од нього, ні-ні викаже це якоюсь дрібничкою, почав горнутися до начальства. Павло одного разу напівжартома вколов його, сказавши, чи не передчасно він одривається від землі-матінки. Майор насупився.

— Не знаю, як ти мене зрозумієш, але я скажу, як воно є: не хочу, щоб зі мною всякі жовторотики були запанібрата.

— Кого ти маєш на увазі?

— А ти не знаєш?

— Ні.

— Ти ліпше придивися… Субординація, друже мій, субординація. Де на неї чхають, там нема діла. Ясно?

Тільки тепер Петро второпав, що слова майора про субординацію були звернені в першу чергу до нього. І стало боляче.