Полуничний сезон
- Автор: Ярмолюк Микола
- Серия: Інспектор Турчин #5
- Год: 1987
- Язык: украинский
- Год: «Радянський письменник»
- Жанр: Полицейские детективы
Электронная книга - «Полуничний сезон». Краткое содержание книги:
Твори сучасного українського письменника цікаві несподіваними розв'язками карних справ, нещадно викривають людців, які порушують закони соціалістичної моралі.
— Давай, махни туди, — говорив Мамітько. — Може, то одні гультяї, і не наші, а їхні… Все може бути.
Турчин поїхав своїм мотоциклом. Завідуюча дитсадком показала місце, де машина поламала штахет. Як не вдивлявся, а сліду — нема.
— Ви колії на клумбі засипали чи перекопали?
— Мілкіші перекопали, глибші засипали.
— Добре, — пожвавішав капітан. — А тепер покажіть, де саме машина вдарила в штахет.
— Отак ішло одне колесо, а ось друге, — пояснювала жінка. — Тут ще ямки зосталися.
Ямки були, але відбитки протекторів затоптані. Прикинувши і так, і сяк, Павло дійшов висновку, що машина ламала штахет спочатку лівим крилом, потім буфером і картером. Не виключається, що й на лівому крилі зосталися сліди. Тепер іще треба пошукати відбитки протекторів. Скинувши піджак, капітан закачав рукава сорочки і заходився розгрібати землю на клумбі. Була вона м'яка, пухка. Обережно, сантиметр за сантиметром він добрався до середини клумби. Саме тут колія була найглибша і не перекопана, а засипана. Акуратно розчистив, вимів мітелкою, видмухав і зробив гіпсовий відбиток, хоча чогось такого, що падає в очі, не помітив. Одначе, як на те піде, і граблі стріляють.
Склавши протокол огляду та обстеження місця події, Турчин попросив завідуючу дитсадком показати йому дровітник, сподіваючись хоч щось знайти від штахетин. Та марно. Трісок валялося багато. Але обмащену в мазуту знайшов тільки одну, а у фарбу — жодної. Знову оформив те протоколом, чим іще дужче подивував жінок із дитсадка.
Хлопця, який бачив машину, що налетіла на штахет, знайшов на тракторному стані. Був якийсь трохи дивний — зеленкуваті очі то насуплювалися, то ясніли: розповідаючи, весь час оглядався.
— Я дівчину свою провів і вертався додому. Тільки висунув носа з кутка Марущаків, як бачу — летить машина, мов скажена. Ледь устиг відскочити вбік. Вранці йду на роботу, бачу: біля дитсадка тин поламаний. Я й подумав, що це робота того придурка…
З-під висмикнутої сорочки виднілося голе тіло — ще більше засмагле, піж руки й обличчя. Павло позаздрив хлопцеві, бо його спина цього року сонця ще не бачила.
— А яка марка машини?
— «Уазик». І не наш. Наш жовтий, а цей темний був…
— А до вас хлопці з нашого району не наїжджають?
— Трапляється навідуються.
— Ви їх знаєте?
— А чого ж, знаю. Сашко Марченко та Іван Сосницький.
«Ще одна дійова особа — Сосницький», — з гіркотою подумав Турчин.
— Чим воші приїжджають?
— «Уазиком». Сосницький начальника контори «Сортнасіннєовоч» возить. От і катаються. Але то був не він. Машина в нього старенька, і він ніколи так її не гонить.
Капітан зітхнув: виходить, рано реабілітував Марченка. А може, й ні. Може, злочинці з іншого району, такі ж легковажні літуни, як Марченко та Сосницький. Про всяк випадок треба попросити колег, аби пошукали у себе машину, яка поламала штахет у дитсадку.
У райвідділі на Павла чекав Мірошниченко. Він сяяв, як нова копійка, але першим розмови не починав.
— Є новини? — сідаючи за стіл, спитав оперуповноважений.
— Вилучив сім… — при цих словах сержант поклав на стіл недопалки. Кожен загорнутий в окремий папірець і підписаний.
— Руками не брали?
— Що ви…
— Добро. А вони що, всі палять тільки «Столичні»?
— А лихо їх знає… Я усіх пригощав цими цигарками.
— Ну й даєте! — засміявся Турчин. — А підозри не викликали?
— Ніколи, — впевнено заявив Мірошниченко. — Тепер я смалений.
— Як із Омельчуком? Установили, хто в нього буває?
— Ми працювали разом із дільничним, — чомусь знітився сержант.
— Так і треба. Ну, і що масте?
— З тих, хто нас цікавить, десь за тижнів два до пригоди з ларком в Омельчука був Збучек. Потрапив, можна сказати, випадково: їхав із шофером «Сортнасіннєовоч» Сосницьким у Сохопілля. А цього Сосницького Марченко попросив підвезти з млина дерть.
Турчин підвівся, постояв трохи і пройшовся по кабінету. Лихо його знає, що воно закручується: злочинця треба шукати серед цих трьох. Серед цих трьох…
— Сосницький… Розкажи про нього.
— Ніби нічого поганого за ним не водиться. Старий парубок. Постійної дівчини не має. Ласий до молодих удів, розведених. На танцмайданчику, в Будинку культури буває рідко. Живе по сусідству з Марченком, то й трохи товаришують.