Чаликушу

Завідувач відповів так само роздратовано й нетерпляче:

— Ханим, адже я сказав: немає вакансій! Правда, в селі Чадирли є… Коли хочете, їдьте в ту школу, тільки нарікайте потім на себе. Всі кажуть, що то жахливе місце. Помешкання для вчителя немає, навіть вчаться там у кав’ярні. Погодитеся, я напишу наказ, а хочете чогось кращого, чекайте!

— Ханим-ефенді я чекаю вашої відповіді.

Я чула, що в Чадирли ще гірше село, ніж Зейнілер. Та краще вже їхати туди, аніж місяцями тинятися в Б. й зносити всілякі образи та зневагу.

Я ще нижче опустила голову й з моїх вуст вирвалося, мов зітхання:

— Гаразд, я змушена погодитися…

Та завідувач вже не чув моєї відповіді — раптово розчинилися двері й долинуло: «Ідуть!»

Завідувач застібнув редінгот і вискочив за двері. Мені, отже, не лишалося нічого іншого, як піти. Та біля дверей я вже почула французьку мову:

— Будьте ласкаві… Заходьте…

І на порозі стала молода пані в рясному манто. Я глянула на неї — й з моїх вуст вихопився легенький вигук подиву. Дружина журналіста була моя шкільна товаришка Крістіана Варез.

Якось на канікули вона поїхала з родиною у Францію, одружилася там зі своїм кузеном, молодим журналістом, і до Стамбула більше не поверталася.

За ці роки вона неймовірно змінилася, стала пишною дамою.

Почувши мій зойк, Крістіана повернула голову й відразу ж пізнала мене, дарма що на мені було густе пече.

— Чаликушу! Моя маленька Чаликушу, це ти? Ах, яка зустріч!

Крістіана була одна з тих дівчат, котрі поважали мене. Вона вхопила мене за руки і силоміць витягла на середину кімнати і, незважаючи на всі мої зусилля, відкинула з мого обличчя пече й почала мене цілувати. Хто знає, як здивувалися її чоловік, котрого мені ще не вдалося роздивитися, та завідувач відділу освіти. Я поверталася до них спиною, ховала обличчя на плечах подруги, аби тільки ніхто не помітив моїх сліз.

— Ах, Чаликушу, я могла сподіватися будь-чого, але ніколи не думала, що зустріну тебе тут в цьому чорному турецькому чаршафі й зі сльозами на очах…

Мені ж нарешті вдалося взяти себе в руки. Я хотіла непомітно запнутися, та Крістіана не дозволила, повернула мене до свого чоловіка й сказала.

— П’єр, познайомся з Чаликушу.

Це був високий вродливий шатен. Правда, він здався мені дещо дивним, але таке може бути й тому, що я вже стільки часу жила серед людей, що в розмові зважують кожне слово.

П’єр Фор поцілував мою руку й почав розмовляти, як з давньою знайомою:

— Мадемуазель, я щасливий… Ви знаєте, таки справді не можна сказати, що ми незнайомі. Крістіана стільки розповідала про вас. Навіть якби вона нас не познайомила, я все одно упізнав би Чаликушу. У нас є фотокартка, де ви з виховательками усім класом… Ви ще поклали голову на плече Крістіани, пам’ятаєте. Ось бачите, як добре я вас знаю.