Чаликушу

— Ой моє серденько! Та це ж моя вчителька!

Як він тільки зрадів. Старого треба було бачити в ту мить.

— Тікай до дідька, гаспидська твоя душаї На здоров’я тобі! — гукнув він навздогін кішці, яка щодуху намагалася видряпатися на розвалену стіну.

Хаджі-калфа підійшов до мене, але був такий втішений, що помітив Мунісе, котра йшла з козенятком в руках за мною, тільки на другому поверсі готелю.

— Ой ходжаним, а це ж хто? Звідки ця дівчинка?

— А це моя донька, Хаджі-калфо. Ти не знаєш, я в Зейнілер одружилася й тепер маю доцю.

Хаджі-калфа погладив Мунісе по щічці:

— Так, то й так… Донька, то й донька… Як сказано, так і є…

Гарно вийшло, що моя стара кімната з голубою шпалерою була вільна. Я дуже зраділа.

Увечері Хаджі-калфа насилу витягнув мене додому вечеряти.

Я завела була мову, що стомилася, але старий не дав мені й доказати.

— Гляньте на неї! Та ти шість місяців ітимеш пішки і твоє личко не зів’яне!..

Все це, звичайно, добре, все чудово, але мені доводиться думати про інше. Учора ввечері перед сном я почала підраховувати свої гроші. Моє матеріальне становище виявилося таким скрутним, що я не могла навіть повірити. Перелічила вдруге, зважила геть усе, тільки рахунок був той самий, що й перше. Правда, хоча мені було й сумно, я все-таки не втрималася, щоб не зареготати. Адже досі я гадала, що живу на зароблені гроші, насправді це витрачалися потроху деякі мої заощадження.

Моя бідна Гюльмісаль-калфа не хотіла, щоб я їхала на чужину без грошей. Отож узяла з моєї материзни один діамант і продала його, а гроші зашила в торбинку й віддала мені.

Щоправда, мені чимало довелося і витратити, адже я довго сиділа без роботи. Багато пішло й на дорогу. До того ж я не думала, що мені доведеться працювати сільською вчителькою з нікчемною платою. Довкола мене були убогі й голодні, і я бачила, що мушу їм хоч якось допомогти. Але ж люди іноді трапляються вкрай безсоромні. Мабуть, моє лагідне обличчя підбадьорювало їх, бо останнім часом до мене простягалося все більше й більше рук.

Я ще й досі не знаю, яка в мене була зарплата, та й хіба могло вистачити тих курушів на життя? За два місяці роботи мені взагалі так і не заплатили.

І щоразу, коли ставало скрутно, я тягнула руку до торбинки. Але й вона стала вже така легенька, що я вже не наважувалася перелічити, скільки там лишилося. Отже, скільки я зазнала злигоднів протягом цих п’яти місяців, а прожити змогла тільки на ті кошти, які лишилися мені у спадок.

Я сиділа в коридорі на сходинці й гралася листям чинари, що зазирало у вікно, а від думок хотілося і плакати, і сміятися. Та я втішила себе ось чим:

— Не журися, Чаликушу. Ти не заробила грошей, але ж хіба ти не дізналася, що таке життя і як зносити скруту? А хіба цього мало? Тепер, Чаликушу, облиш дитячі пустощі, ти вже панна, ти доросла жінка.

Нараз у темному коридорі почулася веремія. Старий служник, тримаючи в одній руці пальто, а в другій паличку, промів коридором до завідувачевого кабінету,