Чаликушу

Тільки один старий урядовець з лісництва зглянувся на її безталання, і вона здалася на ласку долі. Спершу вона намагалася мовчки зносити усе, та коли чоловіка перевели в Зейнілер, її охопила тяжка туга… В отій чорній халупі вона задихалася і що не день в’яла.

Безталанна розповідала все це й, здавалося, бачила себе знову в тому чадному мороці. Очі її і навіть тіло наче придавила страшна втома.

Аж то якось в село прийшов загін жандармів — ловити розбійників. Недалеко від болота вони поставили намет. І молодий офіцер три тижні улещав її, аж поки вона не піддалася спокусі… Покинула чоловіка, дитину і втекла разом з офіцером.

Ця звичайна пригода чомусь дійняла мене невимовно.

Поночіло. Я полишила матір з дочкою і пішла до школи, їм, звичайно, є що сказати одна одній перед розлукою… Може, ніколи вони вже й не побачаться. При мені їм не вільно буде поплакати в обіймах, а в серці навіки лишився б біль невимовлених слів, пригаслих чуттів.

Я переступала надмогильне каміння й думала: «Мунісе, я любила тебе, бо гадала, що ти — сирота. Мені було жаль тебе завжди, маленьку сирітку, але зараз мене шматують ревнощі. Твоя мати — нещасна повія, та все-таки вона ж тобі мати. Ти покинеш рідний край, та в серці повезеш пам’ять про лагідні очі матері, а на губах — гіркий чарівний трунок материної сльози.

10 березня

Сьогодні вранці, поки ще Мунісе спала, я напхала портфель паперами, привезеними із Зейнілер, і пішла до завідувача відділу освіти.

Було ще рано, відділ освіти тільки-но почав працювати. Там сиділо лише кілька урядовців — пили каву та курили наргіле.

За столом, де колись сидів старший секретар у червоному кушаці, я побачила худорлявого ефенді з чорною кучерявою борідкою та засмальцьованим коміром. Я запитала про нього в одного з чиновників, і той пояснив мені, що разом із старим завідуючим відділу освіти змінився й старший секретар. Отже, мені треба було звертатися саме до цього бородатого ефенді.

Я підійшла до нього, привіталася і сказала, що привезла документи зі школи села Зейнілер, котру закрили з наказу завідувача відділу освіти.

Старший секретар дещо поміркував і сказав:

— Ага, так… Добре… Ви зачекайте, поки прийде мюдюрбей.

Три години довелося мені чекати завідувача в темному приземкуватому коридорі. Таке місце, що хто не йде, той і дивиться, а деякі навіть ще й якимись словечками перекидаються.

Біля одного вікна я побачила якісь старі сходи. Я перейшла туди, присіла на одну поламану сходинку й стала знову чекати.

Вікно дивилося в занедбаний двір медресе. Якийсь софта [68] в синіх штанях засукав рукава й мив у басейні зелень. На крислатій чинарі, що розкинула віти під саме вікно, цвірінькали горобці.