Чаликушу

— Так, ефендім, студентки вже в аудиторіях.

— Ну ходи ж, дочко, я познайомлю тебе зі студентками. Тільки, бога ради, піди спочатку гарненько вмийся.

Директор, щоправда, знітився, коли це сказав, промовив якось тихо. Я ж розгубилася, невже ж у мене замур-зане обличчя?

Я глянула на муавіне-ханим, та на мене — обидві нічого не розуміли.

— У мене щось на обличчі, ефендім? — запитала я.

— Дочко, у жінок є природний непереборний потяг малюватися, але ж вчителька не має права заходити до класу з нафарбованим обличчям та помальованими очима. Сьогодні я зауважу тобі ще по-батьківському.

— Мюдір-ефенді, але ж я не малювалася. Та й узагалі я ще ніколи не вживала рум’янку.

Реджеп-ефенді недовірливо вдивлявся в моє обличчя й прибалакував:

— Що ти кажеш, га? Що ти кажеш?

Нарешті я зрозуміла в чому справа й, не втримавшись, засміялася.

— Мюдір-ефенді, мені й самій прикро за моє обличчя. Та що вчиниш, коли аллах так помазав, що й водою не змиєш.

Засміялася й Шехназе-ханим:

— Реджеп-ефенді, це власний рум’янок у ханим.

Наш сміх перекинувся й на директора. А сміявся він

зовсім не так, як інші. Ці «га-га-га» звучали в нього якось нарізно, мовби він їх так навмисне уривав, щоб навчити першокласників добре вимовляти звуки.

— Диво, та й годі… Отже, від аллаха… Аллах обдарував… Муавіне-ханим, чи ти бачила коли таке ясне обличчя? Дочко, може, тебе мати малою замість молока годувала трояндовим варенням? Гай-гай…

І все-таки Реджеп-ефенді видався мені славною людиною. У мене став гарний настрій.

Мюдір-ефенді одягнув свою ляту, яка ще парувала, і ми пішли в аудиторію.

Ще в коридорі через шибку я побачила своїх учениць. Боже мій, як їх багато. Я дуже переполошилася. Майже всі — такі як я, дорослі, й не менше як п’ятдесят. Я губилася під їхніми пильними поглядами. Якби директор

в ту мить вийшов, було б мені непереливки, бо я зовсім знітилася. На щастя, він любив керувати та відчувати, що його слухають:

— Ну-бо, дочко, ставай за кафедру!

Відтак, ледве затягнувши мене за неї, він почав довгу промову. Боже милостивий, чого він тільки не набалакав!

— Якщо європейці перейняли від арабів медицину, хімію, астрономію та математику, то чому ж ми шиємося в дурні й не перехоплюємо від європейців усього найновішого, що є в науці? Увійти в скарбницю європейської науки й поступу, оволодіти готовими знаннями — це грабунок, але законний. Це грабунок без гармат, без рушниць, а з допомогою французької мови.

Ходжа-ефенді захопився не на жарт. З його, здавалося, залізного горла лунав такий голос, що аж у вухах закладало. Він тикав на мене пальцем і кричав ученицям:

— Ключ до знань, що їх надбав світ, має в своїх руках оця крихітна дівчинка. Не дивіться, що вона мала! Зате носить в собі дивні перли. Тягніться до неї, ухопіть її за горло, вичавіть з її рота, мов з лимона, якомога більше знань…