Чаликушу

Що ж, довелося сісти. Крістіана ніяк не могла повірити, що на мені такий стародавній чаршаф.

— П’єр, — звернулася вона до чоловіка. — ти навіть не уявляєш, яка цікава дівчина ця Феріде. її родина — одна з найшляхетніших у Стамбулі. У неї такий розум, така вишуканість думки, а який чудовий гумор… Я вкрай здивована, що бачу її тут.

Мені було й приємно, що подруга мене так вихваляє, але й незручно. Час від часу я позирала на завідувача. Він, сердега, й досі ще не міг опам’ятатися. Я вже не кажу про необачного інженера. Він сховався в закуток і не зводив з мене погляду. Я, звичайно, й не дивилася на нього, але мене непокоїло відчуття, що його очі повзають у мене по обличчю, як то повзає комашина. Було якось неспокійно.

А ще ж доводилось щось придумувати, щоб вгамувати подив Крістіани.

— Тут немає нічого дивного, — сказала я. — Усі ж захоплюються чимось. Мені ось забаглося вчителювати. За велінням серця я приїхала у цей вілайєт, щоб прислужитися справі виховання дітей. Я задоволена життям, в усякому випадку, це не така страшна забаганка, як кругосвітні мандри човником з вітрилом. Я дивуюся, як ти не розумієш такої звичайної справи.

П’єр Фор бадьорим голосом та з розумним виглядом вигукнув:

— Мадемуазель, мені все зрозуміло. Без сумніву, це тонке поривання душі розуміє й Крістіана, тільки не змогла одразу все це охопити. Я з усього цього зробив висновок, що в Стамбулі зараз є новітня когорта юнок, які виховалися під впливом західних ідей. Вона належить не до того покоління, котре мов «розчаровані» Лоті[70] гинуть від марної нудьги. Це зовсім інша когорта. Вони відкидають пусті аксіоми, а надають перевагу життю. Лишають розкішне й щасливе життя в Стамбулі і самі йдуть в Анатолію, щоб прокинувся й цей край. Який прекрасний, який благородний приклад самопожертви і яка тема для моєї статті! Мадемуазель Феріде-Чаликушу! Я писатиму, як прокидається турецький народ і, з вашого дозволу, згадаю й про вас.

— Крістіано, — занепокоїлася я, — якщо ти дозволиш своєму чоловікові згадати моє ім’я в газеті, я з тобою посварюся.

П’єр Фор знову помилково зрозумів і це моє бажання.

— Ваша скромність, мадемуазель, теж прекрасна, — сказав він. — Мій обов’язок рахуватися з волею такої дівчини, як ви. Але чи міг би я запитати, в якій щасливій школі цього краю ви вчите дітей?

Я вже казала: чому бути, того не минути. Отож, повернувшись до завідувача відділу освіти, я сказала:

— З вашого дозволу, я хотіла б дізнатися, де та школа, яку ви мені щойно запропонували. Здається, в селі Чадирли?..

П’єр Фор поквапливо дістав записника й вигукнув:

— Стривайте-но… Як ви сказали, Чагирла, чи Чанирли? Мадемуазель, якщо нам випаде нагода, ми в час оглядин вілайєту неодмінно завітаємо і в ваше чарівне село, щоб побачити вас серед учнів.

Завідувач відділу освіти, червоний як буряк, схопився з місця.

— Мадемуазель Феріде-ханим-ефенді наполягає на тому, щоб викладати в сільській школі. Але я переконаний, що вона краще прислужиться нашій справі, як викладачка французької мови в центральній жіночій педагогічній школі.