Франческа. Володарка офіцерського жетона
- Автор: Бату Дорж
- Год: 2019
- Язык: украинский
- Год: Видавництво Старого Лева
- ISBN: 978-617-679-682-4
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Франческа. Володарка офіцерського жетона». Краткое содержание книги:
Поки ми реготали, тихо відчинилися двері, зайшла суперінтендант Сара і скромно сіла в куточку, в крісло, в якому сидить професор Рассел, коли спостерігає за нами й робить нотатки. У цей понеділок професор узяв вихідний, тому крісло було вільне. Коли МакКарті заходить у командний центр, вона одразу йде до нас привітатися. За рік ми подружилися, і я вже й забув, що на початку навіть побоювався завжди спокійної і зовні суворої сержантки. Чи сержантеси? Згодом виявилося, що Сара хоч і трохи вперта, але людина дуже м’яка й приємна.
— Саро, привіт! Ти чого це ховаєшся по кутах? У нас тут така комедія! — я вже хотів було розповісти, як Франческа переплутала канали і пліткувала про Трішу з нею ж самою, але побачив, що МакКарті, м’яко кажучи, чимось сильно налякана. — Саро, що з тобою?
Франческа теж помітила, що з подругою щось не гаразд.
— Саро, що сталося? Що таке? — сицилійка обняла подругу.
Сара розридалася.
Мушу згадати, що за плечима в тендітної сержантки, а в минулому балерини, два військові відрядження в Ірак та Афганістан. Тому для сліз у завжди спокійної і розсудливої Сари мали бути вагомі підстави. А ридала вона, як дитина, уткнувшись у Франчесчине плече. Дивлячись на неї, я раптом кістковим мозком відчув гостру електрику понеділка — дня, коли стаються халепи. Конкурувати з понеділком може хіба що середа — теж не вельми безпечний для мене день.
— Саро, що сталося? — перепитав я, відмахнувшись від Франчески, яка робила «страшні очі» й показувала на миґах, щоб я забирався геть, мовляв вона впорається сама.
— Пітер приїхав.
Пітер — Сарин «колишній». МакКарті колись розповідала мені на кухні про те, що сталося між нею та Пітером і яким чином вона, вчорашня балерина, опинилася на авіабазі. Якщо коротко, то Сара жила з мудаком, який одного дня намагався її зґвалтувати, вона дала відсіч, а покидьок подав у суд і звинуватив її в нападі. Це було кілька років тому, і тепер цей мерзотник знову тут.
— Він якось дізнався мою адресу й приїхав на День подяки. «Подякувати». За те, що я нібито поламала йому життя.
— Ти йому тільки ногу поламала! — сказала Франческа. — А треба було шию!
— Він приїхав, став сигналити під вікнами й голосно лаятись. Усіх сусідів мені полякав… — плакала Сара.
— От покидьок тупоголовий, стерво смердюче, довбаний pizdiets!
— «Pizdiuk», — автоматично поправив я Франческу. — Треба говорити «pizdiuk», бо ти говориш про людину, а не про ситуацію!
Франческа кивнула.
— Він казав, що простив мене, і вимагав, щоб я повернулася… — продовжувала схлипувати Сара.
— Це… Оце… Це просто… — напарниця аж задихнулася від люті.
— А оце вже «pizdiets», — підказав я.
Мене завжди забавляла логіка чоловіків, у яких замість голови — член. Ну серйозно. Підняти на дівчину руку. Спробувати її зґвалтувати. А потім її ж звинуватити в нападі. Зникнути на кілька років. А потім приїхати, влаштувати під вікнами дівчини мерзотну виставу, заявити, що її прощаєш (!) і вимагати (!!) вернутись (!). А що треба мати в голові замість мозку, щоб після цього всього приїхати під військову авіабазу, на якій повно тренованого й озброєного до зубів персоналу?
У дитинстві, пам’ятаю, була загадка: «Яке найбільше на світі нахабство?» Відповідь була така: «Зіпсувати повітря в переповненому автобусі й голосніше за всіх обурюватися». Миле, рожеве й наївне дитинство! Тепер я точно знаю, яке найбільше на світі нахабство.
— А тепер він приїхав під центральний КПП і чатує на мене там…
— Негайно дзвони в поліцію, — сказав я, і додав: — А я піду розберуся.
Франческа перестала обнімати Сару. Сара перестала плакати.
— Джорджіо, куди? Навіщо? Не треба!
Але було пізно. Мені кортіло на власні очі побачити того Пітера й сказати йому зо два компліменти.
Я вийшов із нашого корпусу й покрокував до центрального КПП. Услід за мною вилетіли дівчата, побиваючись за мною, як за покійником.
Я ніколи не був розбишакою. Навпаки, в юності я був смішним окулярником, із якого кепкували дівчата-однолітки. Я ніколи не ліз у бійку перший і завжди намагався уникнути конфронтації. Але цього разу я йшов на КПП із твердим наміром начистити комусь рило. Причому мені ця ідея подобалася так, що в мене почали свербіти кулаки, а на душі було так світло й радісно, як у Різдвяний вечір.