Франческа. Володарка офіцерського жетона

Пітер — Сарин «колишній». МакКарті колись розповідала мені на кухні про те, що сталося між нею та Пітером і яким чином вона, вчорашня балерина, опинилася на авіабазі. Якщо коротко, то Сара жила з мудаком, який одного дня намагався її зґвалтувати, вона дала відсіч, а покидьок подав у суд і звинуватив її в нападі. Це було кілька років тому, і тепер цей мерзотник знову тут.

— Він якось дізнався мою адресу й приїхав на День подяки. «Подякувати». За те, що я нібито поламала йому життя.

— Ти йому тільки ногу поламала! — сказала Франческа. — А треба було шию!

— Він приїхав, став сигналити під вікнами й голосно лаятись. Усіх сусідів мені полякав… — плакала Сара.

— От покидьок тупоголовий, стерво смердюче, довбаний pizdiets!

— «Pizdiuk», — автоматично поправив я Франческу. — Треба говорити «pizdiuk», бо ти говориш про людину, а не про ситуацію!

Франческа кивнула.

— Він казав, що простив мене, і вимагав, щоб я повернулася… — продовжувала схлипувати Сара.

— Це… Оце… Це просто… — напарниця аж задихнулася від люті.

— А оце вже «pizdiets», — підказав я.

Мене завжди забавляла логіка чоловіків, у яких замість голови — член. Ну серйозно. Підняти на дівчину руку. Спробувати її зґвалтувати. А потім її ж звинуватити в нападі. Зникнути на кілька років. А потім приїхати, влаштувати під вікнами дівчини мерзотну виставу, заявити, що її прощаєш (!) і вимагати (!!) вернутись (!). А що треба мати в голові замість мозку, щоб після цього всього приїхати під військову авіабазу, на якій повно тренованого й озброєного до зубів персоналу?

У дитинстві, пам’ятаю, була загадка: «Яке найбільше на світі нахабство?» Відповідь була така: «Зіпсувати повітря в переповненому автобусі й голосніше за всіх обурюватися». Миле, рожеве й наївне дитинство! Тепер я точно знаю, яке найбільше на світі нахабство.

— А тепер він приїхав під центральний КПП і чатує на мене там…

— Негайно дзвони в поліцію, — сказав я, і додав: — А я піду розберуся.

Франческа перестала обнімати Сару. Сара перестала плакати.

— Джорджіо, куди? Навіщо? Не треба!

Але було пізно. Мені кортіло на власні очі побачити того Пітера й сказати йому зо два компліменти.

Я вийшов із нашого корпусу й покрокував до центрального КПП. Услід за мною вилетіли дівчата, побиваючись за мною, як за покійником.

Я ніколи не був розбишакою. Навпаки, в юності я був смішним окулярником, із якого кепкували дівчата-однолітки. Я ніколи не ліз у бійку перший і завжди намагався уникнути конфронтації. Але цього разу я йшов на КПП із твердим наміром начистити комусь рило. Причому мені ця ідея подобалася так, що в мене почали свербіти кулаки, а на душі було так світло й радісно, як у Різдвяний вечір.