Примари Пустомитського болота
- Автор: Тибель Василь
- Год: 2016
- Язык: украинский
- Год: Мультимедійне видавництво Стрельбицького
- Жанр: Ужасы
Электронная книга - «Примари Пустомитського болота». Краткое содержание книги:
Здається, сплановано все і планеті не минути катастрофи, але інколи долю людства змінюють діти. Чи зможуть двоє школярів уникнути смертельної загрози, яку несуть в собі жорстокі змовники? Чи вдасться Миколці і Васильку разом із товаришами змінити долю планети? А почалося все із розритої могили міфічного царя…
Автор — лауреат премії ім. Миколи Лукаша; дворазовий дипломант і лауреат Міжнародного літературного конкурсу «Коронація Слова» в номінації проза.
Хлопці розсміялися. А Ій дістав із свого ранця тонкі, як шовк, сріблясті костюми й роздав дітям.
- « Це вбереже вас від куль, чи інших неприємностей».
- А знаєш цей сріблястий стає мені подобатися, – прошепотів Мишко на вухо Васильку, одягаючи комбінезон.
- Ага, класний пацан, тільки я все не можу звикнути до того, що він не розмовляє, а ніби сидить у вусі.
- Гляньте, як Ійчик підіблав мені костюма, як на мене зшитий, - Надійці сподобалася її обновка.
- Ага, тільки там, де у них зазвичай хвіст, у тебе щось не дуже гарне теліпається.
- А я підпележуся, хвостом. Ось так.
- А й справді, тепер ми ніби астронавти. - Василько став заправляти свого хвоста за пояс.
Ії який стояв на віддалі від дітей, тільки посміхнувся. Він підійшов і натиснув на якусь кнопку кожному біля ранця. Хвости на скафандрах зникли, стягнулися, як розтягнута гума, коли її відпустиш.
- «Цей матеріал має властивість зберігати форму попереднього власника, тобто пам'ять, тепер він матиме форму вашого тіла. От тільки для Професора складно було підібрати розмір, в нас немає таких великих саламандр».
- Нічого, я вже звикаю до цієї одежі, навіть в одному черевику зручно гуляти, коли в тебе такі штанці.
- « А тепер ми маємо, поспішати. Ті недобрі люди, що застрелили кряка пішли в зал піднесення, до ліфтів. Прибор показує, що вони забрали з собою енергетичний кристал.»
- А Миколка, вони що його взяли в заручники?
- «Із записів камер спостереження, які мені тільки-но передали на дисплей скафандра, було видно, що двоє великих людей втікають від вибуху і один тягне за руку ще одного, меншого.»
- Це, точно, Миколка! – вигукнув Василько. – Біжімо швидше!
Розділ 35. Шеф
Максиму стало значно краще, він уже не впадав у сонливість, але рухатися ще не міг. Поліцейський сидів у кріслі й розмовляв з Миколкою.
- Ти, кажеш, бачив великого звіра?
- Я з ним подружився, він був такий кумедний. - У хлопця навернулись сльози. – Він мене врятував. Витяг з підземної річки. Ми з ним ловили рибу, а потім, коли йшли до виходу з підземелля, ці двоє хотіли нас розчавити машиною. Кудлатисько і тут мене врятував, а он той, кульгавий, - він вказав рукою на зв’язаного Адмірала, - його застрелив.
Миколка затулився рукою й заплакав. Хлопець, уже не стримував плачу й сльози текли по щоках, він тільки зрідка розтирав їх по обличчю.
- Не плач! - втішала його Оля. – Всіх цих злочинців кара не мине. Але чому «кряк» погнався за вами?
- Він був дуже лагідний і ми дарма його боялися. Просто, йому був дуже потрібний цей «Камінець», від нього Кудлатисько просто трусився й бив поклони. – Хлопець дістав з кишені алмаз. В кутку враз запручалася чорна жінка, очі її засвітилися зеленими вогниками.
- Віддай! Це належить нам - «Чорним саламандрам !»
- Ми розберемося, кому це належить.
- Звідки в тебе цей самоцвіт? – запитав дільничний у Миколки.
- Нам з Васильком його дав Професор, щоб ми зберегли. Професор розкопав його на Снєжковій горі, а ті, двоє, - хлопець гляну з-під лоба на зв’язаних бандитів, - за ним гналися, хотіли камінця відібрати. Поранили Професора й можливо вбили.
- Чого ж ви зразу про все мені не розповіли?
- Професор нас попередив, щоб нікому не казали. Він сказав, що хтось із поліції їм допомагає?
- Поліції?.. Ти не переплутав?
- Так він казав, - Миколка винувато глянув на дільничного.
- Гм…Дивно, щось тут не сходиться. Думаю ці громили багато цікавого мають нам розповісти. А це, - сільський шериф показав на «Алмаз», - належить державі, як історична пам’ятка.
– Можна я роздивлюся камінець. – Оля підійшла до Миколки. – Здається, про нього мені розповідав отець Терентій, ще про цей «Камінь» пишеться в «Одкровенні». Саме за ним полюють «Чорні саламандри».
Віна спробував взяти камінь, щоб краще його роздивитися, та враз відсахнулася – їй обпекло руку.
- Який гарячий. Як ти його держиш?
- Він мені зовсім не пече. Якби не цей камінь, бандити вбили б і мене, там у тунелі, разом з Кудлатиком. Хотіли забрати камінь, а взяти в руки його не змогли, тому і заставили мене нести.
- Чому ж вони так ганялися за цим алмазом, коли розкопали стільки золота? – Максим зацікавлено роздивлявся самоцвіт.
- Не знаю. Чув тільки, як дорогою сюди бандити розмовляли по телефону з якимось шефом. Він наказав обов’язково доставити цей «Камінь» на пульт. Шеф їм розповів де знайти ліфт і як дістатися сюди.