Примари Пустомитського болота
- Автор: Тибель Василь
- Год: 2016
- Язык: украинский
- Год: Мультимедійне видавництво Стрельбицького
- Жанр: Ужасы
Электронная книга - «Примари Пустомитського болота». Краткое содержание книги:
Здається, сплановано все і планеті не минути катастрофи, але інколи долю людства змінюють діти. Чи зможуть двоє школярів уникнути смертельної загрози, яку несуть в собі жорстокі змовники? Чи вдасться Миколці і Васильку разом із товаришами змінити долю планети? А почалося все із розритої могили міфічного царя…
Автор — лауреат премії ім. Миколи Лукаша; дворазовий дипломант і лауреат Міжнародного літературного конкурсу «Коронація Слова» в номінації проза.
- Не метушися, йому залишилося ще дві години. Отрута діє повільно, - злорадно промовила полонянка.
- Максиме, Максимочку! Отямся! – Дівчина трясла юнака, вона тузала його, поки дільничний знову не відкрив очі. – Не засинай!
- Не хвилюйся, зі мною все добре. Просто, якась млявість у тілі.
- Вона вдарила тебе отруєним лезом. Але ти повинен боротися, скоро прийде допомога. Любий, тільки не засинай. - Оля схилилася над коханим і поцілувала його в губи.
- Не здумай померти. Я люблю тебе!
На Максима хвилями налітала сонливість і, здавалось, він уже втратив межу між дійсністю і сном.
Дільничний марив. Йому ввижались картинки з його дитинства: ось він їде на гнідому коні до водопою і йому шкода коника, Максимкові видається, який же він тяжкий і як, мабуть, важко коневі вести такого верхового. Сонце пече йому в потилицю й страшенно хочеться пити. Максим нахиляється до води, щоб зачерпнути в пригорщу, не втримується на коні й падає у воду. Він радий, що може напитися, але води не стає, а замість неї сухий пісок. Спрага стає нестерпною, він у надії дивиться на небо. Десь у далині гуркоче. Та це не гроза.
Дільничний розплющив очі від того, що щось в кутку грюкнуло, а в стіні відкрилися двері ліфта. Звідти, штовхаючи поперед себе хлопця, випхалися двоє закіптюжених й обдертих до нитки бандитів. Зуб першим зупинився від несподіванки. Він не думав у такому місці зустріти стільки людей, а тим більше сільського шерифа. Адмірал штовхнув отетерілого громилу й вони вдвох, перечепившись упали на підлогу.
- Руки за голову! – скомандував Максим, дістаючи зброю. Бандити дружно підкорилися.
- Ви, арештовані за пограбування стародавнього поховання й спроби викрадення дітей! Олю, обшукай цих негідників!
Дівчина швидко знайшла й витягла зброю з подертих штанів бандита, з іншої кишені дістала телефон. У Зуба, вона відібрала кастет.
- Це речові докази, поклади їх на он ту шафу під стіною, – вимовив Максим, він сидів у кріслі не піднімаючись.
Миколка, який уже втратив усяку надію на порятунок, кинувся обнімати своїх рятівників, він плакав від радості.
- Максиме Петровичу, це ви? Вони… вони вбили мого друга! – хлипав хлопець.
- Не плач, вони за все будуть відповідати, - втішала хлопця Оля.
- А як ви дізнались, що бандити прийдуть сюди? - Миколка вже перестав схлипувати, лише розтирав сльози кулаком.
- Дедуктивний метод, хлопче, - ледь посміхнувся дільничний. – Надіюсь, ти Шерлока Холмса читав?
- Звичайно! А мої друзі, вони залишилися, вони залишилися десь там, у тунелі?
- Ми їх обов’язково знайдемо. А зараз допоможи Олі пов’язати цих злочинців, бо я щось погано себе почуваюсь.
Почувши останні слова, бандити заворушилися й підняли голови, та Оля стукнула Зуба по голові туфлею. На іншого Максим направив зброю.
- Чого ви боїтесь, порвіть їх! Він тяжко поранений, а вона проста жінка! – заверещала Казимира Аделаїдівна із свого кутка.
- Я сказав не рухатись! Попереджаю я гратись не буду. Один рух і я стріляю. Другої втечі не буде.
Зуб і Адмірал невдоволені припали знову до землі, а Миколка з Ольгою міцно пов’язали їм руки мотузками, які дістали із сумки «чорної нінзя». Тим часом Максиму, знову, застелила очі пелена. Помітивши, що юнак непритомніє, Оля підійшла до Максима й схилилась над дільничним. Через хвилину, він ледь розплющив очі. Оля бачила, що її любимий вгасає на очах. Вона гарячково думала: як же йому допомогти, як врятувати коханого. Коли Максим приходив до тями, вона цілувала його й підбадьорювала словами, та від того ради було мало. Вона ставала й ходила із кінця, в кінець по кімнаті, ніби намагаючись десь тут знайти порятунок. Миколка тим часом змочував ганчірку й прикладав дільничному до лоба. Він з острахом поглядав на купу зв’язаних злочинців у кутку, під стіною. Коли Оля вчергове безнадійно обходила кімнату, вона зачепилася ногою за сумку.
І тут її осінило, дівчина взяла в руки сумку чорної полонянки.
- Тут повинна бути якась протиотрута! Всі нінзя носять протиотруту, я про це читала.
Вона порилася за підкладкою, потім підійшла до колишньої завідуючої.
- Прощу тебе, як жінка жінку. Допоможи мені його врятувати, я дуже його кохаю. Я відпущу тебе.
- Нізащо, ти що, рахуєш мене ідіоткою? Ти нице створіння загинеш разом зі своїм любчиком. «Чорні саламандри » ніколи не прощають образ і не терплять поразок.
- Ах, так! – Оля дістала із сумки, що тримала в руках, пакет із медикаментами, вийняла звідти одноразовий шприц, підійшла до непритомного Максима й обережно набрала з вени кілька Мілі літрів крові. Потім підійшла до жінки в чорному й рвучко ввела їй заражену кров.