Примари Пустомитського болота
- Автор: Тибель Василь
- Год: 2016
- Язык: украинский
- Год: Мультимедійне видавництво Стрельбицького
- Жанр: Ужасы
Электронная книга - «Примари Пустомитського болота». Краткое содержание книги:
Здається, сплановано все і планеті не минути катастрофи, але інколи долю людства змінюють діти. Чи зможуть двоє школярів уникнути смертельної загрози, яку несуть в собі жорстокі змовники? Чи вдасться Миколці і Васильку разом із товаришами змінити долю планети? А почалося все із розритої могили міфічного царя…
Автор — лауреат премії ім. Миколи Лукаша; дворазовий дипломант і лауреат Міжнародного літературного конкурсу «Коронація Слова» в номінації проза.
- «Вибачте за не дуже приємне кіно, але це ми змоделювали ситуацію. Тепер знаючи, що «Камінь» у нас, в підземеллі, ми висилаємо туди своїх людей. Вони знайдуть Кристал і відправлять його до «Джерела Мі». Сьогодні вночі за ним прибуде транспорт із Місяця. А ви можете спокійно підніматися на поверхню. Сріблястий Ій проведе вас до колони-ліфта.»
- Але ми хотіли б забрати Миколку із собою, – рішуче промовив Василько.
- «Не знаємо, чи варто вам туди йти. Ті двоє, що напали на Професора, скористалися тим, що ми зняли щит і проникли в тунелі другого рівня. Наш розвідник їх бачив біля колон у залі Піднесення.» - мудрі звірки продовжували навіювати думки дітям і Професору.
- Ми теж їх бачили. То ті бандити на «Джипі» - Чорні саламандри»? – запитав Мишко.
- « Ні, це найманці, прості грабіжники, вони навіть не знають для чого потрібен «Алмаз». Громили просто виконують волю ордену. Орден так завжди чинив – чужими руками вирішував свої темні справи. На жаль, ми не можемо з ними воювати, закон забороняє нам будь-яке насилля й втручання в життя землян.»
- Ні ми підемо, там же наш товариш, - рішуче вимовив Миколка.
- Тоді я теж піду із дітьми, дайте мені якусь зброю, - виступив вперед Професор.
- «Зброї у нас немає, хіба ось це – «Дзеркало повернення енергії». Якщо на вас направлять енергетичний промінь, ви можете з допомогою цього пристрою повернути його на кривдника. Хай буде по вашому, ідіть за Ієм Четвертим, він проведе вас до підземної річки.»
Сріблястий знову з’явився, ніби із стіни й подав Професору, здавалося б, простеньке кругленьке дзеркальце. Той покрутив його в руках, як річ не підходящу для цього випадку, та проте заховав у нагрудну кишеню комбінезона.
Ій повів друзів до «бульбашки, що стояла поряд із будівлею, на площадці. Діти з Професором всілися поряд із звірятком і піднялися над містом. Було таке враження, що вони летять на хмарці, просто в повітрі.
- Я б хотів на такій бульці політати над селом, – вимовив захоплено Василько.
- Товстий Комар луснув би, точно, прямо на футбольному полі, - підтримав товариша Мишко.
Звірок тільки посміхнувся, поглянувши на хлопців. Надійка принишкла за спиною друзів, вона ще й досі не вірила власним очам і вухам, проте робила все, що й хлопці.
- «А, тепер знижуємося, за тими дверима вихід до тунелю, що веде до підземної річки. Ми повинні поспішати, через п’ять хвилин знову заблокуються всі входи в місто.»
«Булька» пішла в піке і за міліметри від землі зупинилася, перед еліпсоподібними дверима. Їй Четвертий вдягнув на себе скафандр. Далі йти треба було пішки.
Розділ 32. Боягузливе вбивство
- «Звідки тут, в підземеллі авто? Можливо вони не помітили, що вже вийшли на поверхню, на автостраду?» - промайнуло в голові Миколки.
Темний «Джип», не зменшуючи швидкості, нісся прямо на них. Хлопець стояв, як укопаний посеред дороги, ноги його не слухалися. Тоді волохань блискавично підскочив до Миколки, ухопив під руки й притиснув до стіни, а сам розвернувся й на ходу зачепив за переднє колесо легковика. Машина звалилася на бік і, скрегочучи по кам'яній підлозі залізним дахом, перевернувся догори дригом. Звідти випали, як гудзики із перевернутої шкатулки, двоє переляканих бандитів.
- Адмірале, тікаймо! - верещав блідий як полотно Зуб. Він добряче стукнувся головою, коли вискакував із машини. І коли побачив перед собою розлюченого звіра, то певне б напудив, як би мав штани. Адмірал теж добряче гепнувся, тому тікати швидко не міг.
Розсерджений звір, тим часом, трощив перекинутого легковика. Кульгавий, помітивши, що велету не до них, підскочив до Миколки й схватив його за руку.
- А ось і наша пропажа. Віддай «Каменя» пуцьвірінку! - він так шарпнув хлопця, що в нього з кишені випав на землю відполірований камінець, випромінюючи закодований напис.
- Пусти, бандюго! Пусти!!! - Як міг відбивався хлопець.
Волохатий звір, почувши Миколчин крик, залишив потрощену машину, сердито рикнув і кинувся на бандита. Адмірал тремтливою рукою, дістав зброю й упритул вистрілив волоханеві в груди. Звір страшно заревів і зупинився. Здається, він не розумів, що з ним сталося, що могло його так боляче вкусити. Бандит продовжував стріляти, поки набої в нього не закінчилися, а потім став втікати. Проте велетенський звір не побіг за ним, а впав на коліна, тужливо завив і тяжко звалився на кам'яну підлогу. Він в останнє глянув на Миколку. В очах волохатика ще спалахнули вогники, та за мить погляд його потух.
- Ненавиджу, ненавиджу вас, бандюги прокляті! Боягузи! За що ви його вбили? За що? - Миколка вирвався від бандита й, підбігши до свого друга, упав на зелену шерсть і залився сльозами. Він тормошив його руками, гірко плачучи.