Примари Пустомитського болота
- Автор: Тибель Василь
- Год: 2016
- Язык: украинский
- Год: Мультимедійне видавництво Стрельбицького
- Жанр: Ужасы
Электронная книга - «Примари Пустомитського болота». Краткое содержание книги:
Здається, сплановано все і планеті не минути катастрофи, але інколи долю людства змінюють діти. Чи зможуть двоє школярів уникнути смертельної загрози, яку несуть в собі жорстокі змовники? Чи вдасться Миколці і Васильку разом із товаришами змінити долю планети? А почалося все із розритої могили міфічного царя…
Автор — лауреат премії ім. Миколи Лукаша; дворазовий дипломант і лауреат Міжнародного літературного конкурсу «Коронація Слова» в номінації проза.
- Тепер ти, або помреш разом із ним, або скажеш мені про протиотруту.
Чорна бранка заверещала, як скажене порося.
- Що ти наробила? Ти мене вбила! Як ти могла влити в мене кров цього лайдака?
- Не бійся, твоя погана кров не перемішається, зате отрута обов’язково попаде тобі до серця.
- Негайно, негайно введи протиотруту з тієї синьої колби.
- Чудово, але ти мусиш зачекати. Я спершу врятую Максима.
Оля поквапом зробила ін’єкцію. Юнак - став поволі приходити до тями. Тіло Максима було ще повністю розбите, але розум став світліти. Дівчина підійшла до «чорної саламандри » і зі злістю, увігнала шприц із протиотрутою, їй в «м’яке місце ». Та скрикнула й підскочила.
- Що це ти за укол робиш? – Блідий Максим підняв голову й ледь ворушив пересохлими габами.
- Та прийшлося згадати курси милосердя, - посміхнулася Оля.
Вона підійшла до коханого. Максим ясними замилуваними очима поглянув на юнку.
- Здається, я тебе витягла, мій Максимочку.
Дівчина розкуйовдила рукою волосся дільничному. Він вдячно посміхнувся й припав губами до її пальців.
Миколка радо позирав на закоханих, а в кутку мінилася від злості чорна нінзя і тремтіли налякані, зв’язані бандити.
Розділ 34. Сріблястий Ії
- Невже ми спізнилися? - в розпачі вимовив Професор, коли він глянув на пожарище в закіптюженому тунелі. Дим виїдав друзям очі. Лише Ій почувався добре в своєму закритому скафандрі. Він підійшов до згарища й, діставши якийсь схожий на ліхтарик прилад, став ним водити навколо обгорілих рештків.
- « Каменя» тут немає. Миколки теж, лише мертвий кряк. Схоже, в нього стріляли, - він нагнувся й став роздивлятися обгорілу тушу. – Думаю вам всім потрібно вдягти скафандри, такі як в Професора. Ті що приїхали на цьому пристрої, сріблястий показав на догораюче авто, озброєні. А наші скафандри витримують тиск, пістолетної кулі».
Надійка закашлялася від смороду й відійшла в бік. Автівка ще тліла й сморід від обгорілого тіла, йшов страшенний.
- Бідненький, чого ми його дурні злякалися. – Василько поглянув на обгорілого велета, затуляючи рукою носа. А Ій знову повертів у руці тим, що було схоже на ліхтарик.
- «Енергетичний кристал понесли туди, я бачу на приладі. Але нам треба, як то ви кажете, вшиватися звідси. Від пожежі в тунелі спрацювала сигналізація й скоро тут закриються аварійні шлюзи. Все заллється водою, а за кілька хвилин розчином, що перетвориться на камінь. Швидко за мною!» - транслював свої думки Четвертий. Він сховав свій прилад в кишеню комбінезону й хутко побіг по тунелю. Всі кинулися за ним.
- А, що ті шлюзи не можна зупинити комусь із міста, поки ми не вибралися. Хай би Ви подзвонили, – вимовив Професор, відсапуючись від швидкого бігу.
- «Система безпеки автономна й ніхто не в силі її зупинити, чи втрутитися в її роботу. Це було зроблено для того, щоб убезпечити наш народ від різних небезпек і від підступних «чорних саламандр».» - всі добре чули думки Ія , який не стишував бігу.
- Тоді хутчій! Я бачу попереду стіну, що стрімко опускається. – вигукнув Василько. Він вхопив Надійку за руку й побіг ще швидше. За ним Ій і Мишко, Професор відставав від друзів. Василько першим пірнув під шлюз потягнувши за собою дівчинку. Коли пролазив Мишко отвір між підлогою й залізною перемичкою був такий, що йому довелося рачкувати. Сріблястий звірок теж встиг прошмигнути, зате із Професором було не все так добре; спочатку він послизнувся, перед самою рухомою стіною, тісний скафандр, який дали йому поносити саламандри сковував його рухи, та й літа, були вже не ті, щоб бігати і грати в козаків-розбійників. Коли Професор добрався до стіни, щілка була така, що довелося проповзати по-пластунськи. Він лише просунувся наполовину, як важка стіна притиснула йому ноги. Діти і Їй вхопили Професора за руки й потягли щосили. Він кректав, а стіна все сильніше його притискала.
- Залиште мене і йдіть. Врятуйте світ, врятуйте Миколку!
- Не бурчіть там, а натужтеся! Всі разом взяли! – скомандував Василько. Всі, навіть Надійка, вхопили Професора й з силою смиконули. Зробили вони це саме вчасно - тяжка стіна стала на місце, залишивши собі тільки Професорового черевика.
- Добре хоч взуття я поверх скафандра вдів, - силувано посміхнувся Професор, бо ноги йому добряче обдерло на литках, - а то довелося б світ в спідниках рятувати.