Історія без міфів. Бесіди з історії української державності
- Автор: Иванченко Раиса Петровна
- Год: 2007
- Язык: украинский
- Год: МАУП
- ISBN: 966-516-204-7
- Жанр: История
Электронная книга - «Історія без міфів. Бесіди з історії української державності». Краткое содержание книги:
Посібник розрахований на широке коло читачів — учнів, студентів, учителів, усіх, хто цікавиться проблемами становлення й еволюції державницької історії упродовж майже півторатисячолітнього періоду нашого минулого.
Але Мазепа довго вичікував, адже військ у нього не було — більшість козацьких полків була в Прибалтиці. За цей час російські війська розгромили великі сили шведської армії на Лісній (сучасна територія Білорусі). Мазепа ж чекав і далі, коли шведи ступили на територію України, почали насильно відбирати в населення продовольство й фураж і тим настроїли їх проти себе. Український народ чинив опір грабіжникам, і шведські війська опинились у несприятливому для себе середовищі.
Після цього ми бачимо Мазепу в таборі Карла XII. Це було восени 1708 року.
Гетьманська Україна в роки Північної війни
Гетьман Іван Мазепа довго еквілібрував у внутрішній і зовнішній політиці між окремими старшинськими угрупованнями й державами.
Поява ж шведських військ в Україні змусила його вживати термінових заходів. Він вирішив прийти до Карла XII з військами, але не міг зібрати усіх своїх полків. Велика частина була поза межами України — вони були на театрах воєнних дій у Прибалтиці, у Польщі разом із російськими військами в боротьбі зі шведами і польськими прибічниками Карла XII. У розпорядженні гетьмана на той час було тільки три полки — Миргородський, Лубенський та Прилуцький. Тож гетьман з’явився у таборі Карла XII лише з невеликою частиною козаків. Одразу ж російські війська на чолі з Меншиковим оточили столицю Гетьманщини — місто Батурин. 27 жовтня 1708 р. Петро І видав маніфест, у якому сповістив, ніби гетьман зник невідомо куди. 28 жовтня він уже повідомив про його зраду та наказав усім мазепинським полковникам повернутися до Росії, інакше вони будуть страчені. На підтвердження цієї погрози Петро І видав наказ про арешт сімей усіх полковників, що були разом із Мазепою в таборі Карла XII. їхні родини були звезені до Глухова і чекали вирішення своєї подальшої долі.
Крім того, Петро І звернувся з маніфестом і до українського народу, де відзначав, що українці мужньо б’ються проти ворожих військ, закликав посилити цю боротьбу. У той же час він очорнював Мазепу як зрадника, котрий нібито хотів віддати Україну полякам, а православну церкву — уніатам. Петро І ще звинуватив Мазепу в тому, що той ніби наклав на свій народ податки на свою користь, а він, Петро І, скасував деякі з них — отже, виставляв себе захисником України. Так почалася багатовікова політика очорнення московськими царями державницької діяльності гетьмана Мазепи. Цар Петро змусив своє духовенство, серед якого було чимало українців, проклинати “зрадника” Мазепу, і його проклинали упродовж віків і в тих церквах і соборах, які він будував за свій кошт. Лише 1992 року українське духовенство зняло анафему з імені гетьмана.
Для історіографів залишається загадкою, чому Карл XII, до якого прийшов Мазепа з дев’ятьма полковниками і чотирма тисячам козаків, не послав допомоги обложеній російськими військами столиці Гетьманщини — Батурину, що була міцною фортецею Лівобережжя, мала достатньо запасів продовольства й озброєння й уперто оборонялась.
Сили Меншикова, які нараховували 10 тис. воїнів, переважали сили замкнутої в Батурині козацької залоги. Деякі історики вважають, що Карл XII був великий полководець, знаменитий стратег, але нікчемний політик. Тому він не розібрався в ситуації в Україні. Карл XII, кажуть, і не відразу прийняв Мазепу, коли той 24 жовтня 1708 р. з’явився в його таборі, а зробив це лише 28 жовтня. Можливо, Карл зважав на те, що Мазепа переходить до нього не як підлеглий, а як політик, що хоче відродити з його допомогою “особоє княженіє”, як говорив Петро I, тобто Українську державу. Імовірно, це зупиняло Карла XII. Можливе й ще одне: Мазепа проводив також переговори з польським королем Станіславом Лєщинським, а не лише з ним. Це змусило його насторожитись: погано, коли за спиною державця про щось домовляються сателіти.
Переговори, котрі Мазепа проводив з Лєщинським, передбачали, що Україна увійде до складу Речі Посполитої на правах федерації.
У свідомості частини української старшини відроджувалися ідеї Гадяцької угоди. Про це свідчив і генеральний писар гетьмана — Пилип Орлик. Він пізніше говорив, що в ці часи українська старшина перечитувала і уважно вивчала Гадяцьку угоду 1658 року.
Але серед української політично активної верхівки не було єдності. Вона була розділена на два угруповання: одне продовжувало орієнтуватись на Польщу і сподіватись, що польський уряд все ж погодиться на федеративний зв’язок України з Польщею і Литвою (До речі, Мазепа добре знав про цю орієнтацію і підтримував зв’язки з представниками цієї групи: це був миргородський полковник Данило Апостол, прилуцький полковник Горленко, лубенський полковник Зеленський, стародубський — Миклашевський. Саме тому він і проводив переговори з Лєщинським). Інша частина козацької старшини Південної і Лівобережної України (В. Кочубей, І. Іскра) орієнтувалась на Туреччину і Крим.