Історія без міфів. Бесіди з історії української державності
- Автор: Иванченко Раиса Петровна
- Год: 2007
- Язык: украинский
- Год: МАУП
- ISBN: 966-516-204-7
- Жанр: История
Электронная книга - «Історія без міфів. Бесіди з історії української державності». Краткое содержание книги:
Посібник розрахований на широке коло читачів — учнів, студентів, учителів, усіх, хто цікавиться проблемами становлення й еволюції державницької історії упродовж майже півторатисячолітнього періоду нашого минулого.
Освіту Мазепа здобув у Києво–Могилянській колегії, після чого навчався у Варшаві в єзуїтській колегії. Певний час талановитий і гарний собою юнак служив при дворі короля Яна–Казимира, успішно виконував його дипломатичні доручення. Певно, король був ним задоволений, бо посилав кмітливого юнака до Німеччини, Франції, Італії для вивчення гарматної справи. Там він вивчив ще кілька іноземних мов, прекрасно знав латину — отже, належав до тієї плеяди освічених українців, які дали українській політичній культурі відомого правника Ю. Немирича, гетьмана І. Виговського та інших відомих політичних діячів.
У 1669 р. І. Мазепа залишив королівську службу і перейшов до гетьмана Петра Дорошенка, ставши його сподвижником. Через деякий час він потрапив у полон до запорожців, але кошовий отаман І. Сірко віддав його гетьманові Лівобережної України І. Самойловичу. За якийсь час він став довіреною особою цього гетьмана, часто їздив за його дорученнями до Москви, де також здобув собі прихильників, зокрема в особі фаворита цариці Софії В. Голіцина.
Постать Мазепи надзвичайно цікава. Про нього писали іноземні автори ще за його життя. А вже після смерті написано чимало наукових і літературних творів, в яких змішалося докупи все — і правда, і домисел.
Дуже цікаві й неоднозначні оцінки гетьмана Мазепи в історичній літературі. Та всі підкреслюють його високу освіченість, підкреслюють дивний чар, яким володів цей чоловік у стосунках з людьми. Він умів якось особливо слухати людей, вловлювати й аналізувати їхні думки. Автори відзначають його ненав’язливе уміння подобатись іншим — він зачаровував і російських вельмож, і шаленого Петра І, який йому безмежно довіряв, він міг зачарувати будь–кого. Та, на жаль, не мав такого впливу на групу українських старшин, яка, орієнтуючись на Туреччину чи Крим, протидіяла йому, намагалась висунути проти свого претендента. Таким був, зокрема колишній сподвижник Мазепи — Василь Кочубей.
У своїй політичній діяльності Мазепа мусив проводити політику, яка б не дратувала Москву і відповідала б духові Коломацьких статей, укладених козацькою радою з московським урядом при обранні на гетьманство Івана Мазепи, що відбувалося на річці Коломак. Та водночас він зумів виростити плеяду діячів, які продовжили його боротьбу за відродження української державності.
Деякі автори саме й відзначають, що найбільша заслуга Мазепи полягає в тому, що він виховав оце покоління нових “мазепинців”, які продовжили на три чверті століття ідею української державності та все робили, щоб в історії гетьманська Українська держава не зникла.
Втім, за життя Мазепу часто називали “вітчимом” України — за його потаємність і недовіру до оточуючих. Його недолюблювали козацькі старшини, які звикли до сваволі й здирств, які звикли писати на всіх доноси. Треба сказати, що доноси — це була спеціальна політика спочатку польського, згодом московського уряду, яка сіяла чвари між українськими старшинами й розколювала їхню єдність з часів Руїни. Така політика й допомагала московським царям прибрати до своїх рук Україну. Про це яскраво свідчить лист одного з чільних російських урядовців, князя Д. Голіцина до канцлера Головкіна: “Задля нашої безпеки треба насамперед посіяти незгоду між полковниками і гетьманом. Не треба виконувати прохань гетьмана. Коли народ побачить, що гетьман уже не має такої влади, як Мазепа, то, сподіваюсь, буде приходити з доносами. Треба, щоб в усіх полках були полковники, незгодні з гетьманом. Якщо між гетьманом і полковниками не буде згоди, то всі їхні справи будуть нам відкриті”. У такий спосіб вдавалося урядовцям із Москви утворювати свої старшинські групи, купувати їх різними подарунками, пільгами, обіцянками, посадами, нацьковувати одну групу старшин на інших, гетьмана на старшину, старшину на гетьмана. Так було за І. Виговського, за І. Брюховецького, П. Дорошенка та інших гетьманів. Про це прекрасно знав Мазепа, і через те, певно, і була йому притаманна ота потаємність, про яку свідчать мемуаристи, брак відвертості навіть зі своїми наближеними. До останніх років він нікому не відкрив своїх планів, як він задумав відродити Україну. Про цю сторону його діяльності говорили його прибічники уже пізніше, підводячи підсумки практичних справ гетьмана.