Історія без міфів. Бесіди з історії української державності
- Автор: Иванченко Раиса Петровна
- Год: 2007
- Язык: украинский
- Год: МАУП
- ISBN: 966-516-204-7
- Жанр: История
Электронная книга - «Історія без міфів. Бесіди з історії української державності». Краткое содержание книги:
Посібник розрахований на широке коло читачів — учнів, студентів, учителів, усіх, хто цікавиться проблемами становлення й еволюції державницької історії упродовж майже півторатисячолітнього періоду нашого минулого.
Через те гетьман так ретельно виконував накази московського уряду — давав полки на “канальські” роботи, для воєн, ходив сам зі своїми військами і російською армією і проти татар, і проти турків. Його полки тримали в облозі чимало татарських і турецьких фортець на пониззі Дніпра під час російсько–турецької війни 1700 року Завдяки цьому Петро І зумів здобути Азов.
Ще одна цікава деталь, про яку повідомив шведський історик Альфред Єнсен. На початку XX ст. він написав дослідження про Мазепу й відзначив його освіченість, людську гідність, талант політичного діяча, але в той же час вказував на дві його вади. Це, на його думку, нерішучість і боягузтво. Бо, мовляв, Мазепа не проявив себе в походах як видатний полководець і герой. Але ж Єнсен забув, що українські козацькі полки на чолі з Мазепою боролись за чужі інтереси, це була боротьба, яка посилювала російський абсолютизм, від якого вони хотіли відбитися. Звичайно ж, здоровий глузд підказував Мазепі, що перемоги московських військ — це погибель для України. Що ж до нерішучості — тут варто подумати. Можливо, детальний аналіз його політичної кар’єри міг би підтвердити таку думку Єнсена. А можливо, ні, бо для рішучих політичних акцій потрібно мати твердий ґрунт. Чи була коли–небудь така твердь під ногами у цього гетьмана? З першого погляду здається, що таких сприятливих обставин у нього ніколи не було…
У той же час Мазепа мусив убезпечувати себе від звинувачень, переконувати царя, що він є послідовним виконавцем московської політики, у чому його постійно звинувачували і запорозькі козаки, і селяни, і частина козацької старшини. Говорили навіть, що Мазепа є тінню Москви в Україні, а душа його — в Москві, що він “бігає” часто до Москви, аби “навчитись”, як гнобити свій народ.
Сам він був великим землевласником, мав великі маєтності й помилування в Московській державі. Петро І Мазепу відзначив селянами–кріпаками за вірну службу. Крім того, Мазепа був другою особою в Російській імперії, яка мала орден Андрія Первозванного. За клопотанням Петра І йому був присвоєний від австрійського цісаря титул князя Священної Римської імперії.
У своїй внутрішній політиці Мазепа намагався догодити своїй старшині, яка мріяла збагатитись, завести своїх кріпаків. Своїми універсалами (а він їх видав більше тисячі) Мазепа встановив у окремих північних полках одноденний чи дводенний відробіток селян на землях старшини. Він роздавав землі — старшина збагачувалась. Зростала й багатіла козацька верхівка, яка його ж і лаяла; з іншого боку, були невдоволені ним і селяни.
Водночас гетьман піклувався про зростання шкіл, монастирів, церков, друкарень. Він тим самим сприяв вихованню нового покоління освіченої еліти, яка мала б оточити його й продовжити його справу.
Власне, Мазепа розумів, що діти Руїни, ота стара козацька старшина, зіпсована перекупами й хаосом дикої сваволі, уже була нездатна до державотворчої праці. Потрібні були нові люди. І старий гетьман виховував їх. З одного боку — це підносило його авторитет. З іншого — народ і частина старшини його не дуже любили.
Та історична епоха Мазепи була вже іншою, ніж за часів Хмельницького. Якщо Хмельницький міг спертися на широкий рух народних мас, на всі верстви і стани українського населення, то за Мазепи народ вже не піднімався на боротьбу за визволення проти іноземної держави, бо ця держава була ніби своя — православна. Мазепа фактично був ідеологом української шляхетсько–козацької освіченої еліти і водночас був її найяскравішим представником. Та він не міг спертися на всю українську шляхту, яка була тепер роз’єднана на групи. Він вважав, що в цю епоху відродити державність України можна було не з допомогою народних мас, а з допомогою цієї еліти, якщо об’єднати її єдиною ідеєю. Тому він не зважав на соціальні потреби народу, а основну увагу перекинув на козацько–старшинську верхівку. До цього приєднуються в цій ситуації ще й зовнішні фактори. Б. Хмельницький міг протиставити Польщі союз з іншими державами. Мазепа не міг протиставити Росії такого союзу, бо Україні було категорично заборонено входити в стосунки з будь–якою державою. Мазепу звинувачували у зрадництві. Коли в 1707–1708 рр. в російській державі вибухнуло велике повстання донського козацтва на чолі з К. Булавіним, то Мазепа, вірний елітарній психології та ідеології шляхетсько–старшинського класу, не підтримав цього повстання. Але ж із точки зору можливостей відбитись від московської залежності, це було реальним рішенням. Так само, як його виступ проти народного повстання на Правобережжі в 1702–1704 рр. під орудою Семена Палія, який хотів віддати цю частину України під московського царя, аби звільнитись від Польщі. В тому і в іншому разі московський уряд змів би негайно гетьманську Україну разом з Мазепою, коли б гетьман опинився на боці повстанців. Тому не може викликати подиву той факт, що Мазепа на вимогу московського уряду заарештував і передав російським властям С. Палія.