Жнива скорботи: радянська колективізація і голодомор
- Автор: Конквест Роберт
- Год: 1993
- Язык: украинский
- ISBN: 5-325-00461-1
- Жанр: История
Электронная книга - «Жнива скорботи: радянська колективізація і голодомор». Краткое содержание книги:
«Жнива скорботи» — переконлива спроба відтворити для широкого загалу якомога повнішу картину цієї трагедії. Автор книжки — один із найвідоміших західних дослідників радянської історії Роберт Конквест — написав її тоді, коли не тільки в колишньому СРСР, а й багатьма на Заході не визнавався навіть самий факт голодомору.
Оригінал електронної версії книги знаходиться за адресою http://zhnyva33.narod.ru
У пункті кінцевого призначення поблизу Красноярська знову ж таки не було ніякого притулку, зате вже стояла огорожа з колючого дроту — під оком кількох охоронників. Із 4 тис. чоловік, привезених туди, за два місяці померло близько половини. В іншому таборі, на Єнісеї, розкуркулені тулилися в землянках.
Німецький комуніст В. Леонхард описує, як між Петропавловськом та озером Балхаш (Казахстан) переселенців з України й Центральної Росії вели маршем в пустку: «Було лише кілька кілків, устромлених у землю, з невеличкими написами на них типу: селище 4.5, 4.6 і т. д. Селян привели сюди, сказавши, що відтепер вони мусять опікуватися собою самі. Отже, тоді вони самі викопали ями в землі. Дуже багато померло від холоду та голоду в перші роки».
В сучасній радянській історіографії підтверджується: «Практично всі члени щойно прибулих родин, здатні працювати, брали участь у перші місяці в спорудженні житлових приміщень» (Вопросы истории. 1964. № 11). Табір у сибірській тайзі поблизу Копєйська (на північ від Сєвєрного) спочатку складався з імпровізованих халуп, побудованих засланцями. Десь половину чоловіків вирядили пиляти ліс, решту — на шахти; бездітні жінки й незаміжні дівчата також працювали в копальнях. У листопаді старих, хворих і дітей віком менше 14 років послали зводити на зиму хатини з дерева та землі. Щоденна харчова норма на людину тепер дорівнювала півлітрові рідкого супу та 140 г хліба. За таких умов майже всі немовлята померли.
Режим, під яким жили ці нещасні люди, визначався терміном «спеціальні поселення». Це не була форма ув'язнення, однак за «спецпоселенцями» наглядали чекісти, ніякі цивільні структури не передбачалися. 16 серпня 1930 р. уряд видав указ про колективізацію «куркулів» в місцях їхнього заслання, та це не змінило становища. За словами Трапезникова, поселенці навіть теоретично не могли голосувати за своїх керівників, — просто «на чолі кооперативів стояли уповноважені радянських органів, призначені цими органами», тобто співробітники ОДПУ.
Нові «сибіряки» мали настільки мізерні права, що в ідеологічному й політичному плані не відрізнялися від державних вигнанців. Якщо дівчина або парубок іззовні брали шлюб із «спецпоселенцями», вони самі переходили до стану кріпаків. Леонхардові розповідали, що навіть новачки споруджували свої землянки: «Партійні керівники часто в'їжджали до поселення верхи… Не було аж так погано, коли вони просто гримали на нас або лаяли чи кривдили, але часом вони з'являлися з батогами і кожний, хто траплявся на дорозі, куштував їх, — навіть дітей шмагали, коли вони бавилися».
Спочатку харчові раціони засланців визначали чекісти. У північних спецпоселеннях щоденна повна норма дорівнювала 600 г хліба, для тих, хто не виконував норми, — 400 г; 200 г отримували порушники режиму. Все це навіть нижче за норми в скрутніші періоди існування каторжних таборів.
Спецпоселення розташовувалися звичайно на землях, які до цього ніхто не вважав корисними, — по суті, в пустці. Особливо багато їх було поблизу Архангельська, Вологди та Котласа на Півночі й Північному Сході. У 640-кілометровій смузі на Далекій Півночі між Грязовцем й Архангельськом (на відстаю 50 км від залізниці) спостерігалося скупчення таборів, згодом пересунутих глибше до лісу. За однією з оцінок, в цій зоні мешкало до 2 млн розкуркулених (найбільша компактна група), переважно українців. Близько половини становили діти (хоч ця пропорція і зменшувалася в міру того, як молодші вмирали).
За офіційними даними, 70 тис. «куркульських» родин (до 400 тис. чоловік) перебували на Півночі вже в лютому 1930 р., а куди більша кількість ще тільки мала прибути. Між 1926–1939 рр. «міське» населення Карело-Мурманської зони зросло на 325 тис., Далекого Сходу — на 487 тис., Вятки — на 536 тис. чоловік. Більшість цього населення становили, звичайно, розкуркулені — робітники в таборах чи спецпоселеннях. Статистика називає їх «міською» або «промисловою» робочою силою. На основі цифр, наведених на с. 157, можна більш-менш точно порівняти кількість засланців, класифікованих за категоріями «промислової» й аграрної робочої сили; це дало б до 2,5 млн лише в цих районах.
Красноярськ у 1930–1931 рр. одержав 24200 «куркульських» родин. Серед інших «одержувачів» був Нарим; тут земля не розмерзається протягом більшої частини року, а в інший час це — неродючий болотний грунт. О. Солженіцин у своєму творі «Архипелаг ГУЛАГ» розповідає про прибуття туди розкуркулених у лютому 1931 р.: «Ряди возів котилися безперервно селом Коченовим Новосибірської губернії, оточені з обох боків конвойними військами, з'являючись із засніженого степу і зникаючи в засніженому степу знову… всі вони човгали в наримські болота — і в цих ненаситних трясовинах всі вони залишилися. Чимало дітей уже померло жахливою смертю впродовж цього тяжкого шляху».