Жнива скорботи: радянська колективізація і голодомор

З 50 тис. робітників, які працювали на новому промисловому комплексі в Магнітогорську, розкуркулені селяни складали майже третину (чимало їх було і серед тих 20–25 тис. каторжан, які працювали на шахтах і рудниках і яких власті характеризували як карних злочинців). Один інженер розповідав, що він був свідком прибуття на Північний Урал у 1931 р. кількох вагонів з «куркулями», їх направили працювати на шахти; пізніше він зіткнувся й з іншими подібними групами, що примусово працювали на золотих, мідних і цинкових рудниках в інших районах країни. У селищі Багатському на річці Томі близько 5 тис. «куркулів» працювало на будівництві порту, одержуючи всього 250–300 г хліба в день; вони змушені були добувати додаткову їжу, де тільки можна.

Щодо тих засланців, яких у суворих умовах Півночі та Сибіру змушували займатися сільськогосподарським виробництвом, то варто зазначити, що їхнє вміння та працьовитість часом перемагали. Радянський письменник Б. Можаєв в одній із своїх книг, присвячених історії проведення ранньої колективізації 1928 р., розповідає про колишніх «куркулів», яких депортували на Північ рубати ліс. Але вони, підкреслює оповідач, працювали так уперто, що досягли добробуту, і їх довелося «розкуркулити» та депортувати вдруге.

Фактично без коней та плугів, маючи лише сокири та лопати, найвитриваліші з депортованих селян вижили й створили досить заможні поселення — з яких їх знову виселили, коли урядові чиновники помітили зростання їхнього добробуту. О. Солженіцин розповідає, що одній із груп старовірів також удалося створити заможні поселення. Уникаючи будь-яких контактів із зовнішнім світом, вони змогли проіснувати аж до 1950 р. І все ж їх було викрито і звинувачено в «саботажі».

На неосяжних російських просторах властям важко було здійснювати невсипний контроль за життям тисяч і тисяч мешканців нових поселень. За офіційними даними, не менше 25 % депортованих до Сибіру «куркулів» (переважно молодь) до середини 1930 р. втекли із місць заслань. Власті характеризували їх як непримиренних ворогів радянського ладу.

Збереглося чимало свідчень про це. Зокрема, один із радянських авторів (Підгайний) розповідає про двох молодих українців, яким удалося заволодіти рушницею начальника станції, після чого вони з мізерним запасом провіанту попрямували через тайгу, харчуючись олениною та дичиною.

Але хоча декотрим засланцям удалося втекти, а інші змогли вижити завдяки просто неймовірним зусиллям, слід підкреслити, що багато з них не вціліло.

У Ємецькому розміщувався величезний «сімейний» табір, де перебували переважно жінки і діти. Понад 30 тис. осіб тіснилися в 97 бараках. Щоденний раціон складався із 300 г хліба, 100 г проса та 100 г риби. За відсутності будь-якої медичної допомоги у таборі лютували епідемії кору та скарлатини. Дитяча смертність була величезною, не проходило й дня без похорону. Відвідавши цю місцевість знову, в 1935 р., колишній в'язень побачив, що цвинтар, де стояли нескінченні ряди хрестів, власті зрівняли з землею.