Жнива скорботи: радянська колективізація і голодомор
- Автор: Конквест Роберт
- Год: 1993
- Язык: украинский
- ISBN: 5-325-00461-1
- Жанр: История
Электронная книга - «Жнива скорботи: радянська колективізація і голодомор». Краткое содержание книги:
«Жнива скорботи» — переконлива спроба відтворити для широкого загалу якомога повнішу картину цієї трагедії. Автор книжки — один із найвідоміших західних дослідників радянської історії Роберт Конквест — написав її тоді, коли не тільки в колишньому СРСР, а й багатьма на Заході не визнавався навіть самий факт голодомору.
Оригінал електронної версії книги знаходиться за адресою http://zhnyva33.narod.ru
Саме ж розкуркулювання відбувалося нерідко надзвичайно безглуздо. В Україні траплялося таке: поки середняк на одному кінці села брав участь у розкуркулюванні, на іншому кінці експропріювали його власне майно… Активісти часом звітували про «класову перемогу» в такому, скажімо, формулюванні: «За період від п'ятої вечора до сьомої ранку куркулі як клас ліквідовані». Був навіть випадок, нарікало ОДПУ, коли «ентузіасти» почали розкуркулювати селян поза своєю територією.
З метою якось упорядкувати систему арештів і судових процесів прокуратура навесні 1930 р. підготувала цілий ряд інструкцій. Однак вони, як і завжди, не мали майже ніяких наслідків. Лише 8 травня 1933 р. секретний лист за підписом Сталіна й Молотова, звернений до всіх партійних і радянських працівників, органів ОДПУ, судів і прокуратури, оповістив: «ЦК і Раднарком одержали повідомлення, що наші працівники все ще практикують незаконні масові арешти на селі. Такі арешти провадять голови колгоспів та члени колгоспного правління, голови сільрад і секретарі партійних осередків, районні та крайові радянські й партійні працівники; арешти здійснює кожний, кому заманеться, і хто, власне кажучи, не має права здійснювати арешти. Не диво, що серед такої оргії арештів органи, котрі справді мають право заарештовувати, включно з органами ОДПУ та особливо міліції, втрачають будь-яке почуття міри й часто здійснюють арешти без будь-якої підстави, діючи за правилом: “Спочатку заарештуй, а тоді розслідуй”» (цит. за М. Файнсод). Звісно, на той час куркуля в будь-якому розумінні цього слова вже давно не існувало, але репресії, як бачимо, припиняти не збиралися. Причому ніяке «впорядкування» каральних акцій через зосередження права на арешти в тепер значно збільшених кількісно органах безпеки аж ніяк не могло полегшити долю майбутніх жертв. Бо ж, як пояснив генеральний прокурор СРСР Вишинський, революційна законність все ще не виключала, а якраз навпаки — радніше сполучалася з «революційним свавільством». Міліція разом із місцевим активом, хоч і за допомогою примітивних методів і з великими помилками, продовжували успішно знищувати останній «ворожий клас». Як ми вже зазначали, їм звичайно вдавалося розпалити в собі належну класову ненависть, однак селянські маси були для них у цьому не найкращими помічниками.
Хоч «Правда» (від 15 січня 1930 р.) і доводила, що «кожний чесний колгоспник уникає куркуля, коли бачить його на відстані», це було, як і раніше, видаванням бажаного за дійсне. Тогочасні документальні джерела містять багато повідомлень про голів сільрад, комуністів, селян, котрі намагалися допомогти «куркулям». За одним із Звітів ОДПУ, чимало незаможників і середняків виступали проти розкуркулювання, відмовлялися голосувати за нього, переховували «куркульське» майно й попереджали своїх приятелів-«куркулів» про обшуки, «в багатьох випадках» збирали підписи на захист «класового ворога» тощо.
Нам відомі десятки подібних випадків. Один із сільських бідняків, комуніст, не приховував горя, коли застрелили його двоюрідного брата-«куркуля» (той опирався депортації), і поховав його; за це бідняка виключили з партії й навіть заслали як «куркульського прихильника». В. Астаф'єв у своєму творі «Последний поклон» описує загальноселянське співчуття «куркулям», яких гнали на заслання вздовж однієї із сибірських рік: «Все село вийшло на берег ріки; плач стояв над Єнісеєм; люди виносили депортованим яйце або кусень хліба, шматок цукру або хустку чи рукавиці». Навіть у цей час радянська преса оповідала історії, наприклад, про одного селянина, який, захищаючи іншого, заявив: якщо його друга наміряються розкуркулити, то це ж саме треба вчинити і з ним, оскільки їхні господарства однакові за розмірами. Йому наказали викласти це письмово, а тоді теж розкуркулили (Большевик. 1930. № 8). В березні 1930 р. «Правда», — зрозуміло, применшуючи значення цього явища — визнала: «Далеко не всі середняки були політичне підготовлені та спроможні зрозуміти необхідність організації та розвитку колгоспів, необхідність ліквідації куркульства як класу». VI з'їзд Рад у березні наступного року все ще нарікав на «бідняків і середняків, котрі допомагають куркулям боротися з колгоспами»; побоювання середняків, що їх теж можуть розкуркулити, зробило їх у деяких випадках «противниками колективізації, радянської влади та всього курсу партії… і навіть певним чином унеможливило ізоляцію куркуля». Більше того: згідно із секретними рапортами ОДПУ, навіть міські робітники виявляли «негативне ставлення» до депортацій. Це й зрозуміло, адже місто й село підтримували між собою зв'язок. Партійні документи повідомляють про фабричних робітників-комуністів, які все ще володіють землею в селах і заробляють у місті вдосталь грошей, щоб «стати куркулями». На одній фабриці до 80 % членів парторганізації були пов'язані з сільським господарством, і тому організація «дотримувалася куркульського курсу».