Студії з української етнографії та антропології
- Автор: Вовк Федор Кондратьевич
- Год: 1995
- Язык: украинский
- Жанр: Прочее научное
Электронная книга - «Студії з української етнографії та антропології». Краткое содержание книги:
3) Головне вкриття Крім вінка та вже описаних вище головних оздоб у дівчат, єдиним, але далеко не скрізь поширеним головним їх вкриттям е хустина. На Лівобережжі хустину складають наскіс, обмотують И круг голови поверх кіс, але таким способом, щоб тім'я було неодмінно відкрите та було видно волосся. На Правобережжі хустину вдягають звичайним способом, а кінці зав'язують під підборіддям (табл. X, а). Понад течією річки Опора в Галичині, в Лавочній та околишніх селах головне вкриття дівчат
дуже відмінне. Там на голову кладуть луб'яний віночок, обв’язаний тонкою барвистою хустинкою та прикритий згори кисейкою, що не падає дозаду, а її згортають спочатку у фалди на кшталт бинта, а потім далі спірально, утворюючи над головою малу шишку, що трохи нагадує єгипетський ureus, але знаходиться не над лобом, а над тім’ям; віночок цей ще оздоблюють гребінцем із шпильок з кольоровими головками, що їх затикають у віночок, а з-під віночка спускають на спину кілька стрічок та волосся, заплетене в дві коси.
Щодо замужніх жінок, то, як це сказано вище, вони ховають своє волосся під очіпок. Взагалі очіпок являє собою шапочку, пошиту з бавовняної, вовняної чи шовкової матерії, а в деяких місцевостях — із парчі; шиють його таким способом, що задня його сторона, яка приходиться на потилицю, має розріз на шнурівці, що дозволяє сховати під очіпок усе волосся. Форма очіпка (табл. XI) буває дуже ріжна як до місцевости. Найчастіше він буває циліндричний з плисковатим дном, иноді трохи закруглений (на Полтавщині та на Київщині); иноді дно,— щоб можна було вдягати очіпок на кибалку,— роблять значно ширше за самий очіпок, і тоді верхня частина його з тою самою метою відповідно розширена (на заході Волині); иноді це дно або ціла передня частина очіпка робиться вгорі фалдовано (на Полтавщині, Харківщині та Вороніжчині); а иноді навпаки, цілий очіпок роблять довгувато-круглий напів’яйіиоватої форми, що облягає цілком щільно голову (в значній частині Чернигівщини). Матеріял залежить, звичайно, найбільше від заможности; раніше очіпки далеко частіше робили із справжньої парчі, ніж тепер, коли шовкову парчу майже скрізь заступає бавовняна матерія або кольоровий коленкор, вишитий гарусом.
Найстаровинніше головне вкриття, що втрималось і досі на півночі і яке вдягають поверх очіпка,— це біта намітка (перемітка, серпанок) або взагалі біла хустка. Це головне вкриття замужніх жінок знаходимо в усіх слав’ян; У поляків воно дало навіть назву замужнім жінкам (biatogtowa ). На Україні
і за
ми бачимо ного на всіх старих малюнках, починаючи з Ізборника Святослава. і не вкриття незмінно переходить через цілу історію України, переховуються в козацьку добу, доходить і до наших часів, даючи відміни тільки в центральній та південній частинах країни, і то переважно лише щодо барви. Судячи по давніх малюнках, за найетаровинніші з сучасного білого головного вкриття треба визнати обрус та намітку. Обрус переховав свою назву найбільше у лемків, подекуди на Галицькій рівнині та в деяких місцевостях на Волині Це не дуже довге (метрів І */а—2), досить широке полотнище, що його просто кладуть на голову, а кінні його висять на плечах. Намітка скоріш усього така сама стара, як і обрус, і являє собою властиво той самий обрус, тільки її не кладуть на голову, а зав'язують навколо голови Сучасна намітка в багатьох місцевостях України майже цілком зникла або зникає («баби побрали на той світ»,— натякаючи на звичай ховати літніх жінок майже завше в намітці), та о деяких, як, наприклад, у Козелецькому повіті на Чернигівщині, не тільки що існує, але й знаходити-« в ужитку, як у старих жінок, гак і у молодиць. Роблять намітку з льняних, рідше конопляних ниток, та найбільше з ниток сирового шовку (особливо понад Дніпром, в Київському та Канівському повітах). Вона має форму довгого (від 4 до 5 метрів), та не дуже широкого (60 70 сантиметрів) полотнища, майже завше білого і тільки часом, у дуже старих жінок, темно-димної барви; прасують її не праскою, а галом, цебто иноді кам’яною, а найчастіше шкляною кулею, трохи більшою, ніж великий померанець. Для цього дві жінки тримають намітку за кінці та котять по ній гало. Носять намітку в ріжних місцевостях ріжно: иноді її зав’язують на кшталт низькою, а в инших місцях ширшого циліндра, иноді в формі досить високого зрізаного конуса, що від нього фалдн стирчать до переду голови, а то з боків, найріжноманітпішим способом. Кінці намітки зв'язують або сколюють ззаду та спускають їх по спині, иноді майже до самої землі. Иноді, особливо у старих жінок, частина намітки, складена в кілька разів, обрамляє ціле лице, проходячи під підборіддям. Взагалі намітка це святочне головне вкриття; її вдягають, ідучи в гості, до церкви, або *на смерть».