Українець і Москвин: дві протилежності

Еліта кожної нації черпає свою творчу силу з власного народу. Цілковито чужі московському народові українські духові первні, занечистивши духовість московської інтелігенції, відірвали її від власного народу. Письменник А. Грібоєдов пише: «Якби заблукав до нас чужинець, що не знає нашої історії, то він був би, напевно, подумав, що наші пани і наші мужики походять від двох цілком різних племен, які ще не встигли змішатися звичаями і вдачею». Публіцист Д. Пісарев також вказував своїм землякам на глибоке провалля, що відділяло московську інтелігенцію від її народу. Інший москвин каже: «Нема що себе дурити: є дві Московщини, одна інтелігентська, а друга — духово дуже далека від неї — мужицька» (О. Ґруґєнбєрґ). «У нас в Московщині роз’єднання вищих верств від нижчих, роз’єднання з народом, з народним життям є реальний і безсумнівний факт. Вся наша інтелігенція лише те і робила, що відвикала від свого народу, а це кінчилося тим, що цілком з ним роззнайомилася і мала з ним зв’язки лише через канцелярію» (Ф. Достоєвскій. «Собраніє сочінєній»).

Все ж була, хоч і щира, але більш театрального, штучного характеру, спроба московської інтелігенції наблизитись до свого народу. Відчувши смертельну небезпеку у відриві від свого народу, московська інтелігенція почала ідеалізувати московського мужика, разом з його духовістю; почався рух — т. зв. «хажденіє в нарот». Московський «барін» (пан) переодягався в селянський одяг, йшов на село жити і працювати, як селяни, та просвіщати мужика «саврємєннимі аґнямі» соціалістичного напряму. Мужик, відчувши штучність тої трагікомедії та цілковиту чужість пропагованих ідей, бив тих «народників» і гнав їх киями до найближчої поліції. Каже Ф. Достоєвскій: «Хаждєніє в народ викликало в народі лише огиду до «народників». А. Овсянико–Куліковскій пише: «Московський інтелігент, захоплений ідеєю служити народові і схильний наперед його ідеалізувати, та московський селянин, що його психологія складалася під впливом історичних обставин, — це були два цілком різні, цілком відмінні типи, з яких кожний дивився на речі цілком протилежно; обидва не розуміли один одного і не могли зблизитись». Поет Н. Некрасов — сам народник — висміяв у своїх віршах ті жалюгідні спроби.

Та ще й перед тими спробами саме московське життя показало аж надто ясно марність європеїзувати Москвина. Москвини почали дошукуватися причин цього. Найрозумніші з них звернулися — цілком слушно — до московського націоналізму. Повстала ідеологічна течія т. зв. «слов’янофілів». Між іншим, вірні своїй вдачі, москвини і тут пошахрайничали: назвали той рух і себе слов’янофілами, с. т. прихильниками слов’ян, щоб цією облудною назвою замаскувати свої справжні наміри — поневолити слов’ян в одній величезній Московській імперії. їхній попередник з XVIII ст. П. Зубов був чесніший за них і не видумував масок. В. Ключєвскій пише: «Останній любовник Єкатєріни Платон Зубов склав був список держав і династій, що їх дасть Европі Московщина. В цьому списку нема: Швеції, Пруссії, Польщі, Австрії, Данії і Туреччини. Де ж вони поділися? Відповідь на це дає його проект Московської імперії. В тій імперії мало б бути шість столиць: Петербург, Москва, Астрахань, Відень, Константинополь і Берлін. В кожній столиці місцева влада (двір), але найвища влада для всієї тої величезної імперії є одна».