Інженери людських душ усіх рівнів і ранґів за всі часи сталінського режиму мали точне уявлення про кількість і якість відданого їм на ідеологічне «форматування» континґенту. Так, в СРСР завжди існували ієрархічні списки власних, себто підконтрольних режимові мистців, а також закордонних, чи пак умовно контрольованих. У 1934-му році А. Фадєєв назвав радянських лідерів людьми, спаяними «виключно новим видом дружби — мужньої, принципової, залізної богатирської». Словом, з таких «дружніх» обіймів годі було вирватися у тому випадку, якщо режим зацікався чиєюсь особою в контексті розбудови соціялізму в літературі.
Партійно-бюрократичне бачення світу вимагало у згаданих інженерів людських душ усіх ранґів постійної інвентаризації й уточнення ноенклятурних героїв і персонажів діючого літературно-мистецького процесу як в СРСР, так і за кордоном. Щодня тривала робота з тотального бухгалтерського обліку й сортування мистців не згідно із їхньою мистецькою значущістю, а відповідно до партійної льояльности.
Швидко й безапеляційно розподіливши існуючий, а також організований в СРСР 1920-их років континґент мистців на пролетарські, селянські та «попутницькі» елементи, радянське ідеологічне начальство на деякий час зосередило свою увагу саме на західніх інтелектуалах. Отже, в графі «діячі культури» у Радянському Союзі 1920—30-их саме іноземні письменники-попутники виявилися в очах Кремля найбільш престижною номенклятурною категорією. Нова влада (не без підказки старих літературних «спеців») справедливо вважала, що західні інтелектуали, а також їхня дозована присутність при будуванні соціялістичного суспільства, стане безкоштовною реклямою СРСР на Заході, що довгий час пояснювало підвищену увагу установ сталінського режиму і його чиновників до закордонних працівників пера.
Отже, на момент скликання Першого з’їзду радянських письменників у серпні 1934-го року в СРСР був складений номенклятурний список іноземних літераторів, особливо важливих для радянського режиму, у культивуванні яких він був зацікавлений.
Між тим, до 1934-го року, вікопомного як Першим з’їздом радянських письменників, так і першими арештами українських літераторів, була ще одна нагода інвентаризувати західніх попутників, а саме під час святкування у 1928-му році сторіччя від дня народження Лева Толстого. На урочисте засідання урядового Толстовського комітету був запрошений весь дипломатичний корпус, акредитований у Москві, члени уряду СРСР і РСФСР, представники партійних, наукових і радянських організацій. Засідання відкрилося великою доповіддю А. Луначарського. Втім, явно пацифістська мелодика свята, створена не в останню чергу родичами письменника, а також ідеологічно-бюрократичні конфлікти в партійно-державному апараті між тодішнім наркомом освіти А. Луначарським і менш рафінованими чиновниками з Аґітпропу ЦК перешкодили успішно розіграти ідеологічну карту з використанням «дзеркала російської революції». Клясичний образ Л. Толстого як «матёрого человечища» (за висловом В. Леніна) вже не відповідав реклямно-комерційним вимогам продажу за рубіж результатів десятилітнього соціялістичного експерименту в Країні Рад.
Утім, тактичні негаразди з використанням іноземних попутників на Толстовському святі 1928-го року не відмінили наступальної стратегічної ініціятиви. Кожен з представників всесвітньої інтелектуальної еліти був узятий на облік у відповідних органах Політбюра, де краще за будь-яких літературознавців визначали утилітарну вартість того чи іншого західнього письменника. Так, після антираппівської постанови 1932-го року на міжнародному літфронті були зроблені організаційні висновки, в результаті чого культурно-аґітпропівський апарат відтепер став уникати послуг закордонних «пролетарських» авторів з Міжнародного бюра письменників для захисту культури або з Міжнародної асоціяцїї письменників, заснованих 1935-го року на Міжнародному конґресі в Парижі. І хоч до складу президії Міжнародного бюра входили А. Барбюс, Р. Ролян, М. Ґорький, Генріх і Томас Манни, Е. Форстер, А. Гекслі, Б. Шов, С. Люїс, С. Лаґерлеф і В. Інклан, тим не менш, увага радянського аґітпропу була зосереджена на всесвітньо визнаних письменниках, навіть якщо ті формально залишалися безпартійними попутниками. Тактика масових закупок іноземних талантів, завдяки яким вони ставали «видатними» у своїх «братніх» країнах, змінилась на стратегію вибору з самодостатньої, уславленої без радянської допомоги когорти авторів, та ще й не обов’язково приналежною до місцевих компартій, організацій Комінтерну і пов’язаних з ними асоціяцій і творчих спілок.
