Сімнадцять спалахів весни

— Що сталося сьогодні вранці?

— Дещо сталося. Ми ждали, коли це станеться, ми все знали з самого початку — нам потрібні були докази. І ми їх маємо. Ми ж не можемо заарештувати людину, якщо немає доказів: доказів, фактів чи хоча б свідчень двох, людей. Так от доказ у нас є.

— По-моєму, я не відмовлялася з самого початку…

— Не прикидайтесь, не прикидайтесь! Не про вас іде мова! І ви добре знаєте, про кого йде мова.

— Я не знаю, про кого йде мова. І дуже прошу вас: дозвольте мені погодувати хлопчика.

— Спершу ви скажете мені, де й коли у вас були зустрічі з резидентом, а потім підете годувати хлопчика.

— Я вже пояснювала тому панові, який заарештував мене, що ні імені резидента, ні його адреси, ні, зрештою, його самого я не знаю.

— Послухайте, — сказав Рольф, — не стройте дурня.

Він дуже стомився, бо всі близькі співробітники Мюллера не спали цілу ніч, організовуючи спостереження по секторах за машиною Штірліца. Засаду залишили і біля його будинку, і неподалік від його конспіративної радіоквартири, але Штірліц мов у воду канув. Причому Мюллер заборонив повідомляти про те, що Штірліца шукають, Кальтенбруннеру, а тим паче Шелленбергу. Мюллер вирішив зіграти цю партію сам: він розумів, що це дуже складна партія. Він знав, що саме Борман є повноправним хазяїном величезних грошових сум, розміщених у банках Швеції, Швейцарії, Бразілії і — через підставних осіб — навіть у США. Борман не забуває послуг. Борман не забуває зла. Він записує все, що, так чи інакше, пов'язане з Гітлером, — навіть на носових хусточках. Але він нічого не записує, коли справа стосується його самого: він це запам'ятовує навіки. Тому партію з Штірліцом, який дзвонив Борману й бачився з ним, шеф гестапо розігрував самостійно. Все було б просто і вже не цікаво з Штірліцом, якби не було його дзвінка до Бормана і їхньої зустрічі. Коло замкнулося: Штірліц — шифр у Берні — російська радистка. І це коло спирається на могутній фундамент — на Бормана. Тому шеф гестапо і його найближчі співробітники не спали цілу ніч і вимоталися до краю, розставляючи пастки, готуючись до рішучого поєдинку.

— Я не буду говорити більше, — сказала Кет. — Я мовчатиму доти, поки ви не дозволите мені погодувати хлопчика.

Логіка матері супротивна логіці ката. Коли б Кет мовчала про дитину, їй довелося б самій випити гірку чашу тортур. Але вона, керована своїм єством, підштовхнула Рольфа до того рішення, якого в нього не було, коли він їхав сюди. Він знав про твердість російських розвідників, він знав, що вони швидше помруть, ніж зрадять.: Зараз раптом Рольфа осінило.