Сімнадцять спалахів весни
- Автор: Семенов Юлиан Семенович
- Серия: Штирлиц #8
- Год: 1985
- Язык: украинский
- Год: "Дніпро"
- Переводчик: Надія Орлова
- Жанр: Шпионские детективы
Электронная книга - «Сімнадцять спалахів весни». Краткое содержание книги:
— Ось що, — сказав він, — не будемо марно гаяти часу. Ми незабаром влаштуємо вам очну ставку з вашим резидентом: відчувши провал, він вирішив утекти за кордон, але в нього це не вийшло. Він сподівався на свою машину, — Рольф різонув поглядом пополотніле обличчя Кет, — у нього хороша машина, правда ж? Але він помилився — наші машини не гірші, а кращі за його машину. Ви нас у всій цій веремії не цікавите. Нас цікавить він. І ви нам скажете про нього все. Все, — повторив він. — До кінця.
— Мені нема чого говорити.
Рольф підвівся, відійшов до вікна й, розчинивши його, мерзлякувато зіщулився:
— Знову мороз, — сказав він. — Коли ж весна настане? Ми всі дуже стомилися без весни.
Він зачинив вікно, підійшов до Кет і попросив її:
— Будь ласка, руки.
Кет простягла руки, і на її зап'ястях зімкнулися наручники.
— І ноги, будь ласка, — сказав Рольф.
— Що ви хочете робити? — спитала Кет. — Що ви задумали? Він клацнув замками кайданів на її щиколотках і покликав:
— Гельмут! Барбара!
Ніхто йому не відповів. Він розчинив двері і ще раз покликав:
— Барбара! Гельмут!
Ті вбігли прожогом у кімнату, бо звикли до спокійного голосу Рольфа, а зараз він був істеричний, високий, зривистий. У Рольфа були всі підстави так кричати: Мюллер доручив йому сьогодні, саме сьогодні, примусити росіявку заговорити. Коли Штірліц попадеться, головний козир повинен бути в кишені Мюллера.
— Принесіть немовля, — сказав Рольф.
Гельмут пішов за хлопчиком, а Рольф підсунув до вікна невеличкий стіл, на якому стояла ваза з штучними квітами. Потім він розчинив вікно й сказав:
— Я недаремно нагадав вам про мороз. Досить потримати вашу дитину три чи п'ять хвилин ось на цьому столі — голеньку, без пелюшок, — і вона помре. Або — або. Вирішуйте.
— Ви не зробите цього! — закричала Кет і вся затремтіла на стільці. — Ви не зробите цього! Вбийте мене! Вбийте! Вбийте мене! Ви не можете цього зробити!
— Так, мені це буде дуже страшно робити! — відповів Рольф. — Але іменем усіх матерів рейху я зроблю це! Іменем дітей рейху, які гинуть під бомбами, я зроблю це!
Кет упала із стільця, покотилася по підлозі, благаючи:
— Невже у вас немає серця?! Що ви робите?! Я не вірю вам!
— Де дитина?! — закричав Рольф. — Несіть її сюди, чорт візьми!
— Ви ж мати! — сказала Барбара. — Будьте розсудливою…
Вона говорила і вся тремтіла, бо такого їй ще не доводилося бачити.
Гельмут увійшов з дитиною на руках. Рольф забрав у нього хлопчика, поклав на стіл і заходився його розповивати. Кет закричала страшно, по-звірячому.
— Ну! — загорлав Рольф. — Ви не мати! Ви тупа вбивця! Ну!
Хлопчик плакав, і ротик у нього був квадратний від образи.
— Ну! — все ще репетував Рольф. — Я не рахуватиму до трьох. Я просто відчиню вікно й скину з твоєї дитини ковдру. Ясно? Ти виконуєш свій обов'язок перед своїм народом, я — перед своїм!
Кет раптом відчула якусь полегкість, усе навкого наповнилося дзвоном, і вона знепритомніла.
Рольф сів на краєчок столу й сказав:
— Гельмут, візьми хлопчика…
Солдат узяв дитину й хотів уже йти, але Рольф зупинив його:
— Зажди. Вона зараз прийде до тями, і я продовжуватиму… Барбара, будь ласка, принесіть води. Їй і мені. І серцеві краплі.
— Скільки їй треба капати?
— Не їй, а мені!
— Гаразд. Скільки?
— Звідки я знаю?! Десять. Чи тридцять…
Він сів навпочіпки перед Кет і поплескав її по щоках.
— Довго це в них триває? — спитав Рольф Гельмута.
— Скільки часу це тривало б з вашою матір'ю?
— Так… З моєю матір'ю… Ця сволота хоче бути чистенькою, а мені доручають це паскудство… Дайте сірника, будь ласка.
— Я не курю.
— Барбара! — крикнув Рольф. — Захопіть сірники!
Барбара принесла дві склянки води. Рольф випив ту склянку, де вода була каламутна, трошки голубувата. Він скривився й сказав:
— Фу, яка гидота.
Закуривши, він сів навпочіпки перед Кет і підняв їй повіко. На нього глянула широко відкрита зіниця.
— А вона не померла? — спитав він. — Ану, Барбара, подивіться…
Барбара повернула голову Кет.
— Ні. Вона дихає.
— Зробіть з нею що-небуть. Часу мало. Там ждуть.
Барбара почала бити Кет по щоках — обережно, масажуючи, дуже ласкаво. Набравши в рот холодної води із склянки, вона пирснула нею в обличчя Кет. Після цього Кет глибоко зітхнула, і обличчя її кілька разів звела судома. Хлопчик все ще надривно кричав.