Гадючник. Дорога в нікуди
- Автор: Мориак Франсуа Шарль
- Серия: Вершини світового письменства #35
- Год: 1980
- Язык: украинский
- Год: "Дніпро"
- Переводчик: Дмитро Паламарчук
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «Гадючник. Дорога в нікуди». Краткое содержание книги:
Найдивовижніші почуття перестають дивувати, відколи стануть звичайними. Перед родиною Револю відбувалося чудо любові, але що ж це за чудо, коди воно триває все життя? Можливо, й брутальність Оскара Револю в поводженні з Ланденом пояснювалась роздратуванням, яке охоплює кожного, хто відчуває себе об'єктом якоїсь незбагненної й надмірної прихильності, та ще й вигідної для нього. Зневага, яку він відверто виказував своєму старшому клеркові, була не зрозуміла для решти родини й, може, походила ще з давніх років, з часів похмурого ліцею, де швейцарів син був покірним рабом заможного панича.
— Якщо це щось таке невідкладне, то можна й трамваєм завтра вранці змотатися, — промовив Луї Ларп тим глузливим тоном, що ним навіть слуги розмовляли з Ланденом. — Тільки пан не надто полюбляє, коли його турбують в Леоньяні.
І він не втримався, щоб не докинути:
— Але ж і нагорить вам, бідолашний пане Ланден!
— А це точно, що пані не можна побачити? Ніяк не можна? Ну, коли так…
Здавалось, він відчув якусь полегкість від того, що це побачення не відбудеться — і не з його вини. Луї Ларп не бачив, а Дені помітив одразу: гуляста лисина, на якій відбилося світло лампи, й ріденьке шовковисте волосся, що його Оскар Револю порівнював із шерстю дохлого мишеняти, — все це в Ландена лисніло від поту. А він ще й фарбував волосся, отже, піт котився на пухкі щоки брунатними краплинами, лишаючи за собою темні сліди. Ланден бурмотів, ніби розмовляючи сам із собою:
— Мушу знайти візника або таксі… Не дуже це легко, о такій годині, а тут іще цей бал у Фреді-Дюпонів… Якби раптом я був нащось потрібен, скажіть, що поїхав до Леоньяну…
Лише тепер він помітив Дені. Коли Ланден на кого дивився, не відвертаючи очей, його погляд, здавалося, мав у собі щось матеріальне, якусь фізичну вагу. Цього разу він навіть насмілився покласти на голову Дені свою завжди вогку руку, якою в родині Револю лякали дітей, коли ті кусали нігті: «Ану перестань, а то й у тебе будуть такі руки, як у Ландена!» Дені гидливо відсахнувся:
— Та ну ж бо, пане Ландене!
Ланденова рука важко лежала на голові Дені, олов'яна рука, якою, здавалося, важко й поворухнути. А в тьмяно-синіх очах, що вічно сльозилися, відбилось якесь невиразне почуття. Може, то були жалощі? Зненацька Ланден промовив:
— Ідіть до матусі, паничу… Будьте з нею лагідні… Скажіть їй… Ні, ні, не кажіть їй нічого…
Він рвучко обернувся й штовхнув двері. Остовпілий Дені почув, як він стрімголов збіг сходами. Хлопець сів на скриню в передпокої. У старовинному ліхтарі сичав газ. Іспанські свічники, дикунська зброя, що її навіз колись із островів двоюрідний дід Оскара Револю, картини на шовку, естампи — все це висіло на стінах споконвіку, як вважав Дені. До кімнати пані Револю прожогом пробіг заспаний лакейчук з картонною коробкою під пахвою. Він підморгнув до Дені:
— Сукня.
Дені метнувся за ним і, поки Роза відкривала коробку, прошепотів матері:
— Ланден побіг шукати візника або таксі. Їде до Леоньяну.
— Ну й на здоров'я!
Дені знав, що ці слова зовсім не пасують до тривоги, яка охопила матір. Вона обернулась до Рози, що вже вдягла сукню.
— Ану повернися… Що ж, тепер усе як слід… Ще повернися… Добре. Ти розпатлана, піди причешися.
— Дзвоник, — раптом сказав Дені.
Тільки в нього й був такий слух, щоб почути з материної кімнати, коли хтось дзвонив. Пані Револю здивувалась:
— І хто б це міг прийти в таку годину?
Пізніше діти, мабуть, згадували, що материн голос уже тоді змінився до невпізнання. Дені вискочив у передпокій якраз, коли Луї Ларп відчиняв двері. Це прийшла Леоні Костадо. В смушковому жакеті вона здавалась неймовірно великою. Відсапувалась. Хоч вона й була в близьких стосунках з родиною Револю, проте вперше так пізно завітала до них. Леоні Костадо, Роберова та П'єрова мати… У Дені раптом майнула думка, що це вона приїхала сватати свого сина.