У пошуках утраченого часу. Полонянка

А тепер припустімо інше: Альбертина, викручуючись, назвала мені як час прогулянки з дамою якраз ту годину, коли я вийшов із дому і проходив, непомічений нею, вулицею їхньої «зустрічі». Святий морок огорнув би тоді мою свідомість — я почав би сумніватися, чи й справді бачив її саму, навіть особливо не замислюючись, силою якої мани для ока я міг не помітити тієї дами; і, зрештою, мене б не дуже здивувало, що я помилився, бо хід небесних світил пізнати легше, ніж реальні людські вчинки, надто вчинки тих, кого ми кохаємо, бо вони захищені від наших підозр байками, призначеними правити їм за щит. Скільки років вони можуть тримати нашу апатичну любов у переконанні, що кохана жінка має за кордоном сестру, брата, братову, тимчасом як їх і на світі ніколи не було! Якби не потреба задля стрункости викладу обмежуватися дріб’язковою мотивацією, скільки можна було б навести поважніших мотивів, спроможних розвінчати облудну хисткість початкових сторінок цього тому, де я з ліжка наслухаю пробудження світу в ту чи іншу погоду! Атож, я мусив себе обмежувати й брехати — насправді щоранку пробуджується не один Усесвіт, а мільйони Всесвітів, майже стільки, скільки є людських зіниць та умів.

Та вернімося до Альбертини: я не знав жінки, обдарованішої щедріше за неї щасливим таланом до натхненної, пишної, як живе життя, брехні; поминаючи її приятельку, теж одну з моїх «дівчат-квіток», рожеву, як Альбертина, але з правильним западистим профілем, спроможним навіяти яскраве видиво кетягів рожевих квітів, їхньої назви я не пригадую, але в них такі самі довгасті і кручені заріжки. Як вигадниця ся дівчина заломлювала Альбертину, бо не вплітала до своїх казочок зубовного скреготу і гризьких натяків, таких частих у моєї подружки. Я вже казав не раз, що Альбертина була чарівлива, коли вигадувала якусь історію, де, як той казав, голки не підсунеш, бо тоді ти бачив перед собою, хай вигадану, але напрочуд живу картину, намальовану єдино словами. Саме так я сприймав її казочки.