У пошуках утраченого часу. Полонянка

Його поховано, але цілу скорботну ніч ув осяяних вітринах книжки його, розкладені по три вряд, чували, як янголи з розгорнутими крилами, і здавалися символом воскресіння того, кого вже не було.

Я вже казав, що дізнався цього дня про Берґоттів скін. І був здивований неточністю газет, які подавали одну й ту саму нотатку, де значилося, що помер він учора. А тим часом учора Альбертина зустрічала Берґотта (вона розповіла мені про це того самого вечора), через що навіть трохи припізнилася, бо він з нею забалакався. Безперечно, то була остання його розмова. Альбертина чула про Берґотта від мене. Я не бачився з Берґоттом уже давно, а їй хотілося з ним познайомитися, і через рік я написав до старого метра листа, прохаючи дозволу привести її до нього. Він дав згоду, хоча, гадаю, йому було досадно, що я вирішив до нього навідатися лише, аби зробити приємність комусь іншому, засвідчуючи тим самим власну свою байдужість. Такі випадки часті; іноді той, у кого ми просимо аудієнції не задля втіхи зайвий раз побалакати з ним, а задля третьої особи, відмовляє так уперто, що наша протеже починає думати: чи не хвалимося ми зв’язками, яких немає? Найчастіше геній або славна краля мальована милостиво дають дозвіл, але, принижені у своїх гордощах, уражені у своїй приязні, до нас уже не примиляються, дмуться на нас, мало нами не гордують. Чимало води збігло, перш ніж до мене дійшло, що я даремно закидав газетам неточність, бо того дня Альбертина у вічі не бачила Берґотга; але я ні на хвильку нічого не запідозрив — так натурально вона мені про все оповідала. Уже геть-то пізніше я відкрив для себе її блискуче мистецтво брехати в живі очі. Те, про що вона розповідала, те, в чому признавалася, виглядало святою правдою, як те, що ми бачимо на власні очі, про що дізнаємося з перших рук. Білі плями свого життя вона з найщирішою міною замальовувала підставними життєвими випадками, і я навіть не здогадувався, що вони вигадані, — усвідомлення цього з’явилося набагато пізніше. Усі ми знаємо про існування єдиного Всесвіту, але в кожного з нас ще й свій особливий Усесвіт. Мої органи чуття, якби я в потрібний момент був поза домом, можливо, засвідчили б, що ніяка дама з Альбертиною не прогулювалася. Тим часом я довідався про це не на підставі свідчень органів чуття, а з допомогою одного з логічних ланцюгів, де слова тих, кому ми довіряємо, є надійними ланками. Для здобуття свідчень органів чуття я мусив би бути на вулиці, а я сидів удома. Але можна собі уявити, що мої припущення щодо Альбертини сумнівні. Тоді виходило б, що Альбертина збрехала. Але чи було б це таке вже певне? Свідчення чуття — це теж розумова робота, коли очевидність виростає з переконання. Ми не раз помічали, як Франсуазі вчувається не те слово, яке хтось вимовив, а те, яке вона вважала за правдиве, чого було досить, аби вона пропускала повз вуха поправки, що їх пропонувала правильніша вимова. Наш метрдотель був улаштований так само. Пан де Шарлюс носив у цю добу — він часто міняв моду — дуже ясні панталони, легковпізнавані серед тисячі інших. Отож наш метрдотель, думаючи, що «пісуар» (слово на означення того, що дук Ґермантський, на превелику досаду пана де Рамбюто[43], узивав «павільйон Рамбюто») вимовляється «пісар», ні разу на своїм віку не чув ні від кого слова «пісуар», хоча його частенько при ньому вживали. Але помилка ще впергіша за віру і не перевіряє того, в чому переконана. Метрдотель знай товк: «Мабуть, барон де Шарлюс прихворів — стільки пропадати в «пісарі». Сказано, старий дівчур! Недарма він ходить у таких панталонах! Уранці наша пані послала мене до Нейї. Минаю я пісар, ото що на Бургундській, — глядь! аж туди заходить барон де Шарлюс. Повертаюся з Нейї, а минула вже добра година врем’я, і що ж? уп’ять бачу його жовті панталони, в тому самому пісарі, на тому самому місці, посередині, там, де він стає завжди, щоб не впадати в око». Для мене одна з сестрениць дукині Ґермантської — символ вроди, шляхетности, юности. Аж це чую, швейцар у ресторані, куди я іноді заглядаю, мовить при її появі: «Подивись-но на цю стару каргу, що за мармиза! їй, щонайменше, вісімдесят». Щодо віку, то навряд щоб він сам у це вірив. Але посильні, які стояли біля нього і скалили зуби щоразу, як вона проходила повз готель, аби навідати недалеко звідси двох чарівних бабусь, паній де Фезенсак і де Бальруа, бачили на обличчі цієї юної кралі вісімдесят років, якими — чи то жартома, чи то наповажне — ущедрив швейцар «стару каргу». Вони кувікали б зо сміху, якби хтось їм сказав, що вона куди вродливіша за одну з готельних касирок, зжерту екземою, кумедно тлусту, а проте, в їхніх очах, рідкісну гарнулю. Може, тільки любовне яріння могло б переконати їх, що вони помиляються, якби під час проходу цієї старої карги в них заграла жага і якби посильним закортіло в обійми до юної богині. Але з невідомих причин, очевидно, соціального змісту, їхні органи чуття дрімали.