У пошуках утраченого часу. Полонянка

Власна поведінка здалася б Морелеві огидною ще два місяці тому, коли він палко кохав Жюп’єнову сестреницю, але ось уже два тижні він твердив собі, що саме таке поводження природне й гідне похвали. Але попри те, що в Мореля змінився погляд на наслідки свого кроку, все це невпинно посилювало в ньому стан нервозности, в якому він оце щойно пішов на розрив. І він був ладен зігнати злість, якщо не на молодій дівчині, якої, попри свій хвилинний спалах, усе-таки побоювався — останній прослідок кохання, — то бодай на бароні. Але він не хотів нічого йому казати перед обідом, бо над усе ставив свою майстерність, і того дня, коли мав грати щось важке, як сьогодні у Вердюренів, уникав (наскільки міг, а пообідня сцена й так уже вилізла йому боком) усього, що могло надавати його рухам бодай найменшої рвучкосте. Так хірург, завзятий автомобіліст, не сідає за кермо в операційний день. Ось чому, балакаючи зі мною, Морель злегка ворушив пальцями, аби впевнитися, що вони гнучкі, як завжди. Зсунуті брови свідчили, що його нервова скутість ще не минула. Щоб не посилювати її, Морель намагався розпустити на своєму обличчі зморшки — так людина не дає собі нервуватися, що не засне або що в неї вийде осічка з жінкою, зі страху, що фобія задляє час сну або час розкошів. Отож, намагаючись заспокоїтися, щоб, як завжди, цілком віддатися тому, що він мав грати у Вердюренів, а також бажаючи — поки я його ще бачитиму, — дати мені надивитися на його страждання, він визнав за найкраще благати мене, щоб я пішов. Він міг би цього й не робити, — відхід був для мене полегкістю. Я потерпав, як би Морель, збираючись за кілька хвилин піти туди, куди і я, не запропонував мені йти разом; надто виразно стояла мені упам’ятку пообідня сцена, аби не відчувати нехоти до його товариства. Цілком можливо, що Морелеві любов, потім байдужість чи навіть ненависть до Жюп’єнової сестрениці були щирі. На жаль, уже не вперше (і не востаннє) він діяв таким робом: «відкидався» від дівчини, якій присягав у вічному коханні й показував набитий револьвер, кажучи, що скорше пустить кулю в голову, ніж буде таким падлюкою, що покине її. А потім він її кидав і відчував не жаль, а якусь злість. Не вперше і, мабуть, не востаннє він так робив, не одна дівчина сохла по ньому дужче, ніж він по ній, — сохла, як Жюп’єнова сестрениця, ще й досі закохана в нього, хоч і гордувала ним, — сохла, ладна щохвилини заридати з душевної муки, бо в мозку кожної з них, мов якийсь фрагмент грецької скульптури, закарбувалося Морелеве обличчя, тверде, як мармур, і гарне пречудовою античною вродою, з його квітучим волоссям, вираз ними очима й рівним носом, посадженим незрівнянним виступом не на свою голову. Але з плином часу ці такі тверді фрагменти осувалися, зрештою, в закуток, де вони не завдають надмірного болю і звідки вже не зринають; їхня присутність перестає відчуватися; це забуття чи байдужий спогад.