У пошуках утраченого часу. Полонянка

Не тільки такі зустрічі, як зустріч із Жізеллю, посилювали мої сумніви. Наприклад, мені подобалося Альбертинине малярство. Ця зворушлива розвага полонянки так мене розчулила, що я її віншував. «Ні, все це мазанина, адже я не брала жодного уроку малювання». — «Хіба одного вечора, у Бальбеку, ви мені не казали, що лишились на урок малювання». Я нагадав їй той день і додав, що одразу збагнув: о такій порі уроків малювання не беруть. Альбертина спаленіла. «Ваша правда, — сказала вона, — я не брала уроків малювання, і взагалі спершу багато вам брехала, визнаю. Але тепер уже не брешу». Мені страх кортіло довідатися, про що це вона так часто брехала мені попервах. Але я знав наперед, що Альбертинині признання були б новою брехнею. Тож я просто поцілував її. Я тільки попрохав її признатися в якійсь одній брехні. Вона відповіла: «О, наприклад, що морське повітря мені шкодить». Я перестав наполягати: головою муру не проб’єш.

Усяка кохана істота, а іноді й усяка істота, для нас ніби Янус, який повертається до нас привабливим ликом, коли ця істота нас покидає, або прикрим, коли вона повсякчас до наших послуг. Щодо Альбертини, то довге спілкування з нею чимось гнітило, але в інакший спосіб, ніж я можу тут висловити. Жахливо, коли життя іншої людини прив’язане до твого, наче бомба, якої не спекатися, не вчинивши водночас злочину. Та принаймні як порівняння я міг би навести пори припливів та відпливів, почуття небезпеки, тривоги, побоювання, що хтось перегодом повірить у речі фальшиві й заразом правдоподібні, а отже, незбагненні, почуття, яких спізнаєш, живучи біля шаленця. Приміром, мені було шкода пана де Шарлюса, що він живе з Морелем (на згадку про полуденну сцену на лівий бік моїх грудей налягав камінь); було щось між ними чи не було, одне певне: пан де Шарлюс напочатку не знав, що Морель шаленець. Врода Морелева, його нікчемність, його пиха мали б увіритися баронові; воскресивши в його уяві ще ті журні дні, коли Морель, не наводячи доказів, винуватив пана де Шарлюса в тому, що йому сумно, ганив за його недовіру, вдаючись до фальшивих, але надзвичайно тонких виправдань, погрожував наважитися на розпачливі кроки, насправді продиктовані рідкісною рахубністю і щонайкорисливішими міркуваннями. Все це тільки порівняння. Альбертина навісноголовою не була.