Світова гібридна війна: український фронт
- Автор: Горбулин Владимир Павлович
- Год: 2017
- Язык: украинский
- Год: Фоліо
- ISBN: 978-966-03-7760-8
- Жанр: Политика
Электронная книга - «Світова гібридна війна: український фронт». Краткое содержание книги:
Сутність гібридної війни розглянуто у контексті системної кризи світової безпеки, а її феномен – як новітній вид глобального протистояння. Детально розглянуто причини та передумови російської агресії проти України, її стратегічні цілі, а також особливості ведення гібридної війни у різних вимірах: воєнному, політичному, економічному,соціальному, гуманітарному, інформаційному. Аналізуються локальні успіхи нашої держави у протидії ворожим планам РФ за окремими напрямами. Зроблено загальний висновок про доведення Україною своєї спроможності як держави, що відстоює свій суверенітет у боротьбі з агресором. Розглянуті питання реформування міжнародних безпекових інститутів та пошуку балансу сил у новій, гібридній реальності.
Розраховано на політиків, політичних аналітиків, державних службовців вищої ланки, науковців у сфері безпекознавства. Результати дослідження зацікавлять освітян, представників громадянського суспільства, а також національно свідомих громадян.
З погляду нинішнього кремлівського керівництва, колишні республіки СРСР є безумовною сферою інтересів Росії. Від початку 90-х років минулого століття Росія намагається відновити свою «імперію». Ці прагнення виявились у різних формах — від формування СНД, ОДКБ до ЄАЕС. Однак ці утворення не стали такими ж успішними, як, наприклад, ЄС або НАТО, оскільки в основі їх заснування лежали не стільки об’єктивні чинники та бажання вирішувати спільні проблеми, скільки прагнення Росії зайняти місце регіонального лідера та об’єднати навколо себе колишні республіки СРСР.
Відсутність значних успіхів у цій площині також зумовила вибір агресивної стратегії у зовнішній політиці. Однак громадська думка щодо методів забезпечення національних інтересів не завжди збігається з реальною політикою. Так, 93 % громадян Росії вважали, що потрібно захищати росіян за кордоном. Проте якщо для цього потрібно застосовувати збройні сили — частка тих, хто поділяє цю тезу, зменшується до 38 %[45].
Референдум у Придністров’ї 2007 р., агресія проти Грузії у 2008 р. та проти України — у 2014 р. свідчать про безперечну важливість цих країн для формування євразійської Російської імперії, а також про перехід РФ до більш «рішучих» дій, оскільки дипломатичні та економічні засоби, як показав досвід, не дають бажаного результату.
4.4. Опанування інструментів інформаційної війни
2007 рік був переломним у підготовці РФ до реваншу, а сама ідея реваншу («з нами не рахуються») викристалізувалася у мюнхенській промові В. Путіна. Умовно, саме тоді розпочинається процес масштабного переформатування системи російських ЗМІ — переходу від концепції інформування спочатку до «інформаційного супроводу влади», а на завершальних етапах (і донині) — до пропаганди.
Спроможність здійснювати масштабний інформаційно-психологічний вплив на цільові аудиторії — не лише один із ключових елементів у реалізації концепції геополітичного реваншу В. Путіна та його найближчого оточення, а й інструмент збереження ними влади всередині країни. Сьогоднішні показники суспільної підтримки політики Путіна, вочевидь, мало кореспондуються з адекватними оцінками будь-якого політичного лідера і характерні лише для авторитарних та тоталітарних суспільств. Ці ж типи суспільств традиційно можуть існувати лише за авторитарної моделі преси, коли вона не критикує владу (або національного лідера), коли практика цензури (відкритої чи прихованої) є традицією, а сама концепція роботи засобів масової інформації зосереджена не на інформуванні населення, а на підтримці правлячої верхівки.
Важливо відзначити, що процес відбудови загальнодержавної системи пропаганди був ефективним через низку факторів, які в сукупності дозволили російській владі здійснити таку трансформацію власного медіапростору. Безумовно, одним із ключових моментів було стрімке кон’юнктурне зростання прибутків РФ від торгівлі енергоносіями. Крім того, починаючи від подій 2000—2003 рр. (зі «справи НТВ»), команда В. Путіна доклала чималих зусиль для знищення вільної преси як такої.
Масштабні процеси проти НТВ, повернення контролю за каналом ОРТ, тиск на опозиційні сили (як політичні, так і економічні групи, які їх підтримували), формування «контрольованої інформаційної опозиції» (придбання у 2001 р. «Газпром Медіа» опозиційної радіостанції «Ехо Москви» або фінансування «Нової газети» за рахунок коштів фонду Михайла Горбачова[46] та мільярдера О. Лебедєва[47]) — все це призвело до того, що станом на 2006—2007 рр. В. Путін мав справу з чітко контрольованим медіапростором, в якому майже не залишилося реальних опозиційних видань. Проблеми ж з окремими справжніми опозиційними журналістами часто закінчувались їх убивствами, які так і не були розкриті.
З 2007 по 2013 рр. тривав процес «одержавлення» російського медіапростору. В більшості випадків опозиційних журналістів «перекуповували» значно більшими зарплатами у державних медіа (щоправда, така практика стосувалася лише невеликого періоду після переходу), але подекуди глибинних трансформацій зазнавали цілі видання. Наприклад, канал НТВ, який тривалий час був для російської аудиторії уособленням свободи слова (навіть враховуючи вочевидь далеку від стандартів журналістики практику використання телеканалу його тодішнім власником В. Гусинським) нині також є частиною «Газпром Медіа»[48], а ті, хто на початку 2000-х років працював на телеканалі чи захищав його, стали апологетами політики діючого президента РФ. Сьогодні НТВ — це цілком провладний рупор, який займає особливо важливе місце у внутрішньополітичному суперництві (продукування псевдодокументальних фільмів та «програм-розслідувань» про політичних опонентів В. Путіна чи учасників протестної діяльності).