Що таке українська література
- Автор: Ушкалов Леонид Владимирович
- Год: 2015
- Язык: украинский
- Год: Видавництво Старого Лева
- ISBN: 978-617-679-206-2
- Жанр: Критика
Электронная книга - «Що таке українська література». Краткое содержание книги:
Так чи так, це «вічна» тема «великої Руїни», про яку писали і козацькі літописці, й Шевченко у своєму посланні «І мертвим, і живим…», і Валер’ян Поліщук у статті 1920 року «Як дивитись на мистецтво». Пам’ятаєте? «Найтяжче проходить соціальна революція на Україні, де борються два світи. Україна знову стала на старе історичне місце, де Схід стикається з Заходом, а через те, що Схід і Захід ніколи не можуть поладнати, Україна — «велика Руїна». Проте наш народ хоче бути Сходом, бо «ех oriente lux». Так! Ми тепер Схід, ми хочемо перекинути гнилий Захід, перевернути його банкові контори, як перекинув Христос в єрусалимському храмі міняльні столи з грішми». Саме з таких настроїв і виростала візія Хвильового про «азіатський ренесанс», про Аттилу, який «пройде з огнем і мечем м’ятежною грозою по ланах Європи»… Але ж Хвильовий — невиправний романтик-«вітаїст». Людям, котрі мислили більш прагматично, як-от Сергій Пилипенко, здавалося, що український месіанізм Хвильового — то всього лише «молодечий запал, а не реальні, продумані перспективи». Так-так, «ставка на азіатський ренесанс», писав Пилипенко в 1926 році на шпальтах «Культури і побуту», марна, бо «революційний рух східних народів є лише частка загального, а відродження Сходу — лише знаряддя для перевороту на Заході, і саме з цього у прийдешньому вільного Заходу маємо ми чекати на новий підйом культури, культури вже пролетарської, тимчасом як селянський Схід ще довгі десятиліття нидітиме в азіатчині». Чи не здається вам, дорогий Читачу, що Сергій Пилипенко був «західником», не меншим за Хвильового? Що «психологічна Європа», без якої, як казав Хвильовий, «не обійдуться перші фаланги азіатського ренесансу», була його останньою надією?..
А вже після Другої світової війни гасло «орієнтації на Європу» з новою силою зазвучить у програмних заявах діячів Мистецького Українського Руху. Мабуть, лише мій земляк Іван Багряний був проти всіляких «орієнтацій». «Орієнтації, — казав він у 1946 році, — потребують старці, сліпці й заблукалі. Та ще мавпи». А потому риторично питав: «І чому це Україна неодмінно повинна на когось орієнтуватися? Чому те не обов’язкове для інших, а обов’язкове для України? І хіба мало її й так орієнтують на ту «психологічну» Європу? Хіба, скажімо, цілий соціалізм і комунізм не є теж психологічною Європою?»
Не знаю, як вам, а мені імпонує пафос Багряного. Тим паче, що «орієнтації» на Схід і на Захід проходять по живому тілу моєї Вітчизни. Маю на думці, зокрема, обридлий «міф Збруча», міф про наші «Схід» і «Захід», тобто про те, що Галичина — то одне, а Наддніпрянська Україна — щось інше. І тут я пригадую, як у своїй «Книзі спостережень» Євген Маланюк писав: «…Ми маємо якийсь антиталант у справах міфотворчості, себто творені нами міфи звичайно не лише невдалі, а й позбавлені потрібної їм дози дійсності». І як красномовний приклад поет наводив «міф Збруча» — міф, який суперечив геть усьому, що він знав про Україну. До речі, це Шевченкова тема. Пам’ятаєте його чудові слова з повісті «Прогулянка…»? «Від берегів тихого Дону до крем’янистих берегів швидкоплинного Дністра одна й та сама земля, одна мова, один побут, одне обличчя народу; навіть пісні одні й ті самі. Наче одної матері діти».
Словом, коли я чую розмови наших письменників, учених і політиків про «східняків» і «західняків», про «Україну між Сходом і Заходом», на пам’ять мені приходить один епізод зі старої агіографії. Там чоловік, дивлячись на всілякі напасті, які обступають і його самого, і його рідний край, розгублено питає старого мудреця: «Отче, що нам робити?» «Стій», — відповідає старий. «Та де ж його стояти?» — знову питає той чоловік і чує у відповідь: «Стій там, де стоїш».