Що таке українська література

У 1869 році у Кракові побачила світ дуже цікава й, на жаль, майже забута сьогодні книжка «Grundzüge der slavischen Philosophie», або — по-нашому — «Нариси слов’янської філософії». Її автор — український мислитель, педагог і громадський діяч Клим Ганкевич, чий філософський світогляд формувався під вирішальним впливом ідей Геґеля та польських геґельянців, насамперед — Броніслава Трентовського й Кароля Лібельта, «Естетику» якого уважно читав Шевченко в останній місяць свого перебування на засланні. Ганкевич намагається розглянути філософію в поляків, українців, чехів, сербів, хорватів і росіян. Ледве чи автор мав на меті якісь історико-філософські завдання. Радше хотів змалювати картину слов’янської філософії після «Критики чистого розуму» Канта. І, говорячи про українців, Ганкевич стверджує: «Коли про Бога та світ українець виробив у власній свідомості ясні поняття, то найважливішим питанням людського думання і досі є для нього успадковане від греків пізнай себе». Отак славетне гасло на храмі Аполлона в Дельфах постає в ролі одвічного питання українця.

А якщо вже ми кажемо «пізнай себе», то відразу ж згадуємо Сократа — великого давньогрецького мислителя, чия творчість є поворотним пунктом у розвитку філософії, бо знаменує перехід від філософії природи до філософії людини. Крім того, ім’я Сократа вже в давнину стало символом праведного життя. Так було і в Україні, де про Сократа знали ще у старокиївські часи. Наприклад, його сентенції не раз зринають у «Пчолі». Ось хоча би така: «Основа будинку й корабля повинна бути міцною, а початок діла — справедливим і правильним». А ось іще одна: «Краще зі славою по-чоловічому вмерти, аніж жити в ганьбі». І це не просто слова — Сократ потверджував їх і власним життям, і власною смертю. У старовинному слов’янському перекладі хроніки Георгія Амартола сказано: Сократ, який «порушив еллінський закон, помер у в’язниці, випивши цикуту».

Проте куди більше «сократизму» в нашій пізнішій традиції. Згадаймо хоча би виданий у Чернігові 1708 року «Театрон» Івана Максимовича, де є такі благочестиві настанови: «Навчає Сократ: тілесної жаги слід уникати, як уникав морських сирен Одиссей, котрий, затуливши вуха воском, спокійно пройшов водами їхнього співу». Образ Сократа зринає навіть у славетній «Книзі житій святих» Дмитра Туптала, один із героїв якої риторично питає свого співрозмовника: «Чи не за те, бува, атеняни змусили Сократа випити смертельну отруту, що він відкидав многобожжя?» А хіба епіграма Івана Величковського: «Не жити, щоби їсти, / а їсти, щоби жити», — то не варіація на тему Сократа? Звісно, так, бо, як свідчив Плутарх у своїх «Мораліях», Сократ казав: «Погані люди живуть заради того, щоб їсти й пити, а хороші п’ють і їдять, щоб жити». І, розвиваючи цю думку, Григорій Сковорода в одному з листів напише: «Дехто, як каже Сократ, живе, щоб їсти й пити, я ж — навпаки. Зрештою, більшість зовсім не знає, що значить жити, і хоч вони й бажають їсти, щоб жити, однак не можуть жити по-справжньому, бо найбільше і тому найважче мистецтво — навчитися жити…»