Що таке українська література

То була та сама «щира любов», про яку він розмірковував на початку своєї однойменної повісті. Пам’ятаєте? «От як так одна душа другу знайшла, що як сестри собі рідненькі, як серце з серцем здружилось, та вже їм і не можна нарізно жити, треба їм зійтися, треба їм одно одному втіхою і порадою бути. Такі не довго будуть дожидати: скоро зійдуться, мов давнішні приятелі, буцімто були колись укупі, розрізнились, а тепер знов зійшлись… Так бува меж людьми, усе нарівно, чи вони чоловіки, чи чоловік з дівкою, чи жінки промеж себе. Тут тільки душі себе знають, а до прочого діла нема…» У своїй прецікавій статті 1947 року «Swedenborg, Kvitka-Osnov’janenko, Dostojevskij» Дмитро Чижевський казав, що ці слова є нічим іншим, як «сентиментальною варіацією» на тему промови Аристофана зі славетного Платонового «Бенкету». Так, це справді варіація на тему: «Бог веде схоже до схожого». От лише не думаю, що вона «сентиментальна» — Квітка зроду не любив сентименталізму.

Мені здається, що Квітчина «щира любов» — це якась «божественна андрогінність», ідеал, про який так марили його сучасники — Новаліс, Фридрих Шлеґель, а особливо Франц Баадер. 1 лютого 1841 року Квітка писав Петрові Плетньову: «Я та Анна Григорівна — одна людина, що однаково почуває, однаково мислить, однаково діє, тому те, що буду казати про себе, рівною мірою стосується також її…» Саме під впливом Анни Григорівни Квітка-Основ’яненко дуже пізно, майже в самісінький полудень віку, і став письменником. У листі до Плетньова від 26 квітня 1939 року він зізнавався: я почав писати під впливом «посланої мені Богом Анни Григорівни». Те саме стверджував і найкращий Квітчин біограф Григорій Данилевський: «Колишня замріяна, лагідна, ніжна інститутка першою збудила в ньому бажання стати цілком «літературною особистістю». Воно й не дивно, адже Анна Григорівна, як казав той-таки Данилевський, дивилася на Квітчину «літературну долю, як на свою власну, а на його твори — як на щось надприродне».

Бог не дав їм дітей, тож вони жили, мов Філемон і Бавкіда. Звичайний день подружжя Квіток проходив так. Зранку вони прокидалися, снідали. Після того Григорій Федорович їхав на службу, а Анна Григорівна, провівши чоловіка, вишукано вдягалась і самотою чекала його повернення до обіду. Потому вони вдвох обідали, й після того Квітка йшов до свого кабінету. Ось тоді й наставали найкращі години його життя: він писав. Писав швидко, натхненно, ніколи не роблячи чернеток, а відразу начисто. У кабінеті Квітки скрізь було розставлено чорнильниці, щоби він міг писати там, де тієї хвилини примоститься… А вечір вони завжди проводили вдвох. Григорій Федорович читав Анні Григорівні те, що написав за день, вони обговорювали прочитане, публікації в журналах… Письменник у всьому радився з дружиною і, за словами Валер’яна Квітки, часом «сліпо довіряв її думкам, а коли в його творах ішлося про вищий світ, французьку мову, освіченість, то слухняно виконував її настанови». Так минав день за днем…