Що таке українська література
- Автор: Ушкалов Леонид Владимирович
- Год: 2015
- Язык: украинский
- Год: Видавництво Старого Лева
- ISBN: 978-617-679-206-2
- Жанр: Критика
Электронная книга - «Що таке українська література». Краткое содержание книги:
Та хай там що, а саме Український Ренесанс породжує прекрасну морську літературу. Уже наприкінці 1940-их Святослав Гординський, пливучи кораблем, нотує у своєму щоденнику: «Чомусь пригадалася наша морська поезія. Найсильніше, найорганічніше передавали її поети, зв’язані з морем, — Влизько, Яновський, Чернов-Малошийченко, Марко Вороний. Є ще поети-естети, філософи моря: Маланюк. Морська поезія — це та, що ставиться до моря активно, не споглядально. Влизько зукраїнізував Одесу, відкрив її доки і запах її вітру, Чернов зв’язав українську поезію з Червоним морем, з Індійським океаном. Маланюк відкрив для неї Балтик, Косач — південно-західне море конкістадорів. Микола Трублаїні відкрив своєю прозою море північне, Беринга, Софія Яблонська — море Жовте. Але скільки ще морів та океанів у нашій поезії невідкритих. А море як проблема космічна в нашій поезії ще майже не заторкнуте»… Так-так, море чекає на своїх поетів. Тим паче, що «Україна» плюс «море» дорівнює «велич».
Урок 35
У XIX столітті наші письменники, живучи по містах, просто марили селом. Зрештою, інакше й бути не могло, адже їхній ідеал — «народність». Ба більше, вони вважали, що якраз «народність» і визначає неповторне обличчя української літератури. Так думав, наприклад, Пантелеймон Куліш. Про це він прямо писав у статті «Простонародність в українській словесності», взявши за епіграф слова знаменитого німецького публіциста Вільгельма Гайнриха Риля: «Дорога до права веде через звичаї, дорога до свободи — через самопізнання, дорога до могутності — через сповнене любові осягнення нашої національної своєрідності». А через три десятки років Михайло Драгоманов у своїх «Листах на Наддніпрянську Україну», згадавши Куліша, скаже: «Коли б нам пощастило виробити літературу строго мужицьку по мові, присвячену інтересам найбільшої маси людності нашого краю… а в той же час літературу, одушевлену найвищими ідеалами європейської цивілізації, тоді б ми появили щось дійсно оригінального серед культурного світу, — такого, що про нього і той світ заговорив би! Ну, та, мабуть, ця моя колишня мрія так мрією і зостанеться!» Ні-ні! Драгоманов передає тут куті меду, бо чого-чого, а «простонародності» нашій новій літературі напевно не бракувало.
Можу пригадати ось хоча би таку красномовну історію. Незадовго до початку Другої світової війни Юрій Шевельов написав у Харкові працю «Синтакса простого речення». Потому була війна, потім — еміграція на Захід. І тут у Шевельова зринула думка перекласти цю роботу німецькою і видати. За переклад узявся відомий славіст, професор Мюнхенського університету Ервін Кошмідер. Авторський текст Кошмідер перекладав легко, а от із прикладами, які Шевельов брав з української класичної літератури, він мав неабиякий клопіт. «Чи це випадок, — із подивом казав він Шевельову, — чи вся ваша література така глибоко сільська, можна б сказати, навіть сільськогосподарська! Всякі там люшні, чепіги, підсвинки… Цих слів нема в моєму лексиконі, мені важко підшукувати їхні німецькі відповідники. Нічого подібного я не мав у творах тих слов’янських літератур, які я найкраще знаю, — польської, російської…» Цікаво, що відповів на це Шевельов — чоловік, котрий ціле життя наполегливо підкреслював, що він міщук, а не селюк?
Мабуть, він сказав, що це — «випадок». Справді, які там «люшні, чепіги, підсвинки» у старокиївських літописах чи у «Слові о полку Ігоревім»? Яка «сільськогосподарськість» у наших думах чи у трактатах високочолих богословів доби бароко? А розкішні народні пісні, що їх із повним правом можна трактувати як усну форму книжної поезії! Хіба ж «Ой, чий то кінь стоїть», що так проникливо лунає, скажімо, у фільмі Єжи Гофманна «Вогнем і мечем», не є виявом найрафінованішої лицарської любові? Хіба людина від «люшень, чепіг, підсвинків» має такі високі та шляхетні почуття? Ледве чи. Мужик на те й мужик, аби бути муругим у всьому, зокрема в любові. А які «люшні, чепіги, підсвинки» в українських романтиків із їхнім стрімким поривом «у блакить»? Та й наші реалісти, котрі «ходили в народ», аж ніяк не були носіями «сільськогосподарського» світогляду. Навіть нехіть до міста в нас здебільшого суто «міська».