Що таке українська література

Своєрідною метаморфозою цієї опозиції є навіть «Місто» Підмогильного — чи не перший урбаністичний роман в українській літературі. Ось його головний герой-селюк стоїть на Хрещатику й довго-довго дивиться на розмаїту, барвисту, галасливу міську юрбу. І що ж він почуває при цьому? Збентеженість, захват, заздрісну млость?.. Ні. Ворожість. Ворожість «до цього бездумного, сміючого потоку. На що інше здатні всі ці голови, крім як сміх і залицяння? Чи можна ж припустити, що їм у серці живе ідея, що ріденька їхня кров здібна на порив, що в свідомості їм є завдання й обов’язок?» А вже в геть радикальній — анархістській — версії оця одвічна селянська нехіть до міста лунає у словах повстанського маршала Марченка — героя «Чотирьох шабель» Яновського: «Усі міста зруйнувати, спалити і мешканців пороздавати селянам за наймитів»…

А як ставився до міста Тарас Шевченко — той, кого Юрій Липа справедливо охрестив «селянським королем»? Чи мав Шевченко антиурбаністичні настрої? Ні, не мав. Ясна річ, природу в усій її красі він волів споглядати за містом. Пам’ятаєте, як починається повість «Прогулянка…»? «Минулого року мені заманулось зустріти нашу прекрасну українську весну де-небудь подалі від міста. Хоча в такому місті, як наш укритий садами золотоголовий Київ, вона не втрачає своєї принадності, та все ж — місто, а мені схотілось усамітненого тихого куточка». Проте поет ніколи не уявляв місто територією зла вже бодай тому, що тільки там були такі любі його серцю театри, бібліотеки, музеї, виставки… Там були його друзі, його читачі, там були люди, котрі любили та шанували все прекрасне… 15 листопада 1852 року поет писав зі заслання Андріанові Головачову: «Ви, мабуть, і самі не підозрюєте, що під час ваших відвідин Новопетровського укріплення зробили мене щасливим хоч на кілька днів; а кілька днів щастя в нашому житті — це багато значить! Проведений з вами вечір снився мені кілька ночей поспіль, і переді мною, мов жива, поставала давно забута картина людського життя. Дякую вам! Від усього серця дякую за цю велику радість! Слухаючи вас того пам’ятного вечора, я переселявся в Москву й Пітер, бачив і театри, і мою Академію, і все, що ушляхетнює людину. Дякую вам!» Місто — ось де в уяві поета перебуває все те, що «ушляхетнює людину». Шевченко міг бути сам собою тільки в місті. Недарма, коли пізно ввечері 27 березня 1858 року він повернувся до Петербурга після десятилітнього заслання, то вже наступного дня, зі самого ранку, як пише у щоденнику, по снігу та мокроті пішки оббігав добру «половину міста майже без потреби». І ледве чи він повторив би вслід за Всеволодом Крестовським, мовляв, «сірі, мокрі петербурзькі тротуари» неодмінно зіпсують вам настрій, навіявши «на вас нудьгу, хандру, сплін, скуку». Ні, Шевченко надто любив це велике місто. Зрештою, хіба поет не писав Залеському 10 травня 1857 року: хочеш бути художником — їдь до Петербурга, бо «дрібні міста небезпечні, а столиці не слід боятися в жодному сенсі»? Бути вільним і у своїх діях, і в помислах людині куди легше в мегаполісі, ніж поза ним. Так, Шевченко — «селянський король». Ба більше, він, як казав Шевельов, «Селянський Син». Але жити він міг лише в мегаполісі.