Брама Європи. Історія України від скіфських воєн до незалежності

Якщо на початку XIX століття Петербург і проводив якусь національну політику, то вона базувалася на ідеї слов’янської єдності росіян (до яких відносили й українців) і поляків. Та після Листопадового повстання ситуація змінилася. Адам Чарторийський, який керував Віленським навчальним округом до 1823 року, у грудні 1830-го став лідером польського революційного уряду. Пізніше зі свого номера-люксу в готелі «Ламберт» у Парижі він керував діяльністю «Великої еміграції», як називали учасників повстання, які втекли на захід. Альянс між російською аристократією та польською католицькою шляхтою завершився. Те саме сталося і з розвитком імперської освіти, що ґрунтувався на участі та відданості поляків. Імператорський уряд прийняв виклик культурної війни, кинутий лідерами Листопадового повстання, розпочавши заходи з русифікації України та інших колишніх польських територій імперії. Граф Уваров прагнув розвивати російськомовну освіту й культуру на противагу домінуючій польській культурі національних окраїн.

1832 року був закритий Віленський університет, що певний час змагався з Оксфордом за кількістю вступників. Уряд більше не збирався терпіти заклад, що розглядався ним як осередок польського націоналізму. Інші освітні заклади, засновані поляками в регіоні, також зачинили свої двері, серед них і ліцей у місті Кременець на Волині. Уряд передав багату бібліотеку ліцею, колекцію скульптур, дерева та кущі з ботанічного саду до Києва, де 1834 року було відкрито новий імперський центр освіти, що мав замінити Віленський університет. Новий університет назвали на честь князя Володимира Великого — першого православного самодержця і до того ж росіянина, як це стверджувала офіційна історіографія. Імперські можновладці прагнули перетворити Київ, місто, де було лише 35 тисяч мешканців і яке Пушкін називав «одряхлілим» у порівнянні з Варшавою, на бастіон імперії та російськості на європейському культурному кордоні. Вони відновили православні церкви відповідно до імперських смаків того часу і заборонили євреям жити в місті, а також побудували нові бульвари й вулиці, і на мапі стародавнього міста з’явилися нові назви. Одних жандармських вулиць було дві — Велика та Мала, що відображало символічну та практичну значущість поліції для режиму та його стабільності на околицях. 1833 року новий київський, волинський та подільський губернатор, відправлений до Києва з інструкціями «злити» Правобережжя з рештою імперії, запропонував спорудити пам’ятник князю Володимиру. Микола І особисто розглянув пропозицію. Йому сподобалася ця ідея. На втілення проекту пішло 20 років, але 1853 року місто врешті-решт отримало свій пам’ятник. Сьогодні він стоїть не біля університету, як це спершу планувалося, а на березі Дніпра, а його ідеологічний зміст та історичне значення мають ряд інтерпретацій — від символу російсько-української релігійної та етнічної єдності до увічнення пам’яті про засновника першої української держави. Мало хто сьогодні усвідомлює, що цей пам’ятник спочатку уособлював імперські претензії на колишні польські володіння на правобережжі Дніпра.